Читать «Велике плавання» онлайн - страница 30

Я негайно приступив до роботи. Але, як тільки на дверях загуркотіли засуви і плат адмірала промайнув повз вікно, я відразу ж схопився з місця і затанцював від радощів.

— Люба карточко, — кричав я, притискаючи її до грудей і цілуючи, — дорога карточко, ти принесла мені таке щастя, що я зроблю тебе дуже гарною!..

Адмірал не повернувся ночувати, і я працював цілу ніч. Мені не хотілося спалювати карту, я ліпше залишив би її собі на пам'ять, але я не насмілювався не послухати адмірала. Я розпалив у печі вогонь і обережно поклав туди карту. Золота з чорним обідком смужка побігла по ній, але навіть на попелі ще можна було розрізнити обриси морів і материків. Але ось на моїх очах вона побіліла і розсипалась. Нагрівши воду, я вимив підлогу, стіл, двері і вмився сам.

Орніччо тільки надвечір повернувся з ла Рабіди Це великий монастир, настоятель якого дон Хуан де Маррочена цікавиться подорожжю адмірала. Орніччо побував у бібліотеці монастиря і захоплено почав мені розповідати про книги і карти, які він там бачив. Яка ж була його радість, коли на його питання, навіщо я був потрібний адміралу, я розповів йому про зміну, яка сталася у нашій долі.

Довідавшись про те, як старанно я мив стіл, двері і свої руки, друг мій розреготався.

— Адмірал забобонний, як сіцілієць… А тут ще ці ченці піддали йому жару, — сказав він. — Карта, мабуть, належить якомусь мавру, або єврею, або єретику, а пан боїться стикатися з невірними.

Адмірал повернувся в чудовому настрої.

— Я поговорив з синьйором Алонсо Піксоном, — сказав він. — Ти одержиш платню наперед за чотири місяці, як дорослий палубний матрос, а поселитесь ви з Орніччо навпроти, у кімнаті мого секретаря, синьйора Маріо де Кампанілли. Ну, Орніччо, задоволений ти, що твій Франческо Руппі їде з нами?

Пообідавши, ми почали чекати на синьйора Маріо де Кампаніллу, щоб перенести до нього наші скарби.

Подув дужий вітер, обернувшись незабаром на бурю з дощем. Оскільки ось-ось чекали відплиття, усіх надто турбував стан погоди.

Пан двічі виходив і двічі повертався, а двері секретаря все ще були на замку.

Нарешті крізь вікно ми помітили синьйора Маріо, що піднімався по нашій вулиці, і миттю вибігли йому назустріч.

Ми зупинили його і під зливою передали адміралового наказа.

Синьйор ніскільки не здивувався і, вважай, навіть був радий цьому. Тут, стоячи біля його дверей, ми переконалися, що секретар адмірала, можливо, і вчений, але надто дивний чоловік.

Підійшовши з нами до дверей, він засунув руку в кишеню, щоб взяти ключа. Йому попався замість ключа клаптик паперу: він розгорнув його і почав читати вголос при світлі вуличного ліхтаря. То були італійські вірші. Вітер піднімав поли плаща над його головою і затуляв обличчя волоссям. Капелюха він, заради обережності, тримав під пахвою. Ми з Орніччо, без плащів, терпеливо чекали, замерзнувши і вимокши до рубця.

Прочитавши вірші, синьйор Маріо засунув руку в кишеню вдруге, раптом скрикнув, як жінка, що наступила на мишу, і вмить висмикнув руку назад. У руці в нього щось звивалось.