Читать «Велике плавання» онлайн - страница 28

Цієї миті, згідно нашого плану, я мав появитися і стати на коліна перед адміралом. Тремтячи від хвилювання, я підвівся з підлоги і чекав.

— Навіщо ти мені про все це розповідаєш?! — почув я сердитий голос адмірала. — Хіба в мене мало свого клопоту і неприємностей? Гаси світло і лягай спати, бо завтра ми встанемо на світанку. І не докучай мені більше зі своїм Франческо Руппі!

Розділ XI

ЗЛИЙ ДІДУГАН

Нема горя, якого не можна перетерпіти. Так кажуть старі люди. І я з допомогою мого любого Орніччо перетерпів своє горе. Він щохвилі підбадьорював і підтримував мене.

— Мабуть, синьйор Томазо казав правду, — говорив він, — і тобі справді ще рано вирушати в таке плавання. Ми повернемось у Геную, чим невимовно порадуємо нашого господаря. Тітто Б'янкі чесна людина і, звичайно, поверне синьйору Томазо сундучок із вбранням і гроші за твій проїзд. А оскільки ми вже побачили світ, то тепер господар, можливо, пошле нас куди-небудь у своїх справах.

Орніччо так переконливо мене умовляв і так дотепно смішив, що я почав вважати себе зовсім не таким вже нещасним, як це мені здавалось першої страшної ночі у Палосі.

Наприкінці липня стояла чудова погода, повівав сприятливий вітер, але адмірал відклав відплиття флотилії на п'ятницю, 3 серпня, бо п'ятниця, сказав він, це день, щасливий для будь-яких починань.

Отож ми з Орніччо вирішили дочекатися відплиття, а потім домовитися з ким-небудь із прибулих з Генуї, щоб нас взяли з собою додому.

Капітан-венеціанець погодився нас довезти до Італії, але відпливав 25 липня, і, оскільки інших кораблів не було, ми домовилися вирушити з ним, не чекаючи відплиття флотилії.

Як часто буває в таких випадках, коли відпала потреба в матросах і лоцманах і екіпаж ескадри було добрано, до адмірала почали звертатися різні люди, пропонуючи свої послуги.

Тут побували і немічні, скручені хворобами старі моряки, і палкі юнаки, і люди, цілком придатні для подорожі. Для всіх в адмірала була одна відповідь: «Божою милістю у мене вже є команда, і більше людей мені не знадобиться».

Тому, коли одного разу постукався згорблений дід, я, глянувши в його червоні, слізливі очі, сказав:

— Адміралу не знадобляться ваші послуги, батьку, йдіть собі.

Старий брутально відштовхнув мене і відчинив двері. Ми з Орніччо саме сиділи на порозі і лагодили плащі — отож негайно підвелися і пішли слідом за ним.

Побачивши старого, адмірал звелів йому зупинитися біля порога, а нас вислав з кімнати.

Через хвилину він вийшов на ганок і наказав нам облишити роботу, перейти на другий бік вулиці і чекати, поки він покличе.

Для того щоб наші плащі не здуло вітром, ми поклали на одяг камені, самі перейшли вулицю і сіли на східцях, слідкуючи за вікнами адмірала.

Майже зразу ж месір відчинив вікно і гукнув:

— Гей, хлопче… Як тебе… Франческо Руппі, йди сюди!

Я гадав, що не дочув, бо ніколи досі пан не називав мене по імені.

Стрімголов кинувся я на його поклик. Коли увійшов до кімнати, старий стояв на тому ж місці, а адмірал, хвилюючись, широко ступаючи, ходив по кімнаті.