Читать «Велике плавання» онлайн - страница 21

Ні! Парус лопотів над нашою домівкою, море синьою стіною стояло у вікнах, звідкись здаля, з палуби корабля, долинала капітанова команда, і я взяв свій сундучок на плечі.

Було зовсім темно, коли я вийшов на вулицю.

На кораблі мені відвели місце на палубі між двома бочками. Я розстелив плаща і ліг.

Великі зорі дивились мені просто в очі, а я намагався уявити собі, як я приїжджаю в Палос, як мене зустрічає Орніччо, як ми з ним удвох падаємо до адміралових ніг, як той мене підводить і каже: «Твоя любов до моря гідна найвищої нагороди. Я не тільки беру тебе з собою на флагманський корабель, але й доручаю тобі скласти карту мандрів».

— Де ж той мандрівник? — лунає наді мною гучний голос.

І, протираючи очі, я збагнув, що несподівано для себе я заснув. Наді мною схилилось кілька темних постатей, і я впізнаю голос лоцмана:

— А цей заплатив за свій проїзд, капітане, до самого Палоса.

Я підводжусь і розглядаю обличчя матросів і лоцмана, а високий чолов'яга з пов'язкою на оці мені також нібито знайомий. Чи ба, та це той самий моряк, якого я застав у домівці синьйора Томазо у свої перші відвідини! Це і є капітан, якого чекають з учорашнього дня.

— Драстуйте, синьйоре капітан, — кажу я, бо не знаю його імені.

— Постривай-но… — раптом промовив чоловік з пов'язкою на оці. — Де я бачив цього хлопчиська?

— Ви бачили мене у живописця синьйора Томазо, — відповідаю я собі на лихо, бо капітан одразу ж хапає мене за плече.

Ти так і не повернувся до своєї матері, малий негіднику! — вигукнув він.

Лебідка з виском обертається, розмотуючи канати, матроси сновигають по палубі. Я відчуваю дужий поштовх, і раптом повітря сповнюється свистом і лопотінням, ніби здійнялася зграя птахів, — це підняли паруси.

— Сакко, — каже капітан, — звели спустити східці, я зараз спроваджу цього малого неробу на берег.

— Він заплатив за свій проїзд, — обзивається лоцман зніяковіло, — ми повинні відвезти його в Палос.

— Сакко, він утік від матері, — каже капітан хриплим від хвилювання голосом. — Пригадай, що сталося такої ж червневої ночі двадцять років тому!

Він бере мене за плече і брутально штовхає вперед…

— Ходімо, я не візьму на себе гріха перед бідною жінкою.

Я такий приголомшений, що в першу мить не можу відкрити рота.

— Чому ви штовхаєте мене? — вимовляю я нарешті. — Я повинен поїхати в Іспанію. І синьйор Томазо повністю заплатив за мій проїзд.

— У синьйора Томазо голова напхана дурницями, — буркоче капітан сердито. — Ну, збирайся мерщій, вже піднімають якір!

Раптом він повертає мене до себе, і я бачу, що в його єдиному оці блищать сльози.

— Рівно двадцять років тому я втік з дому, як і ти, — каже він. — До моєї матері дійшли чутки про мою смерть. Тому що вона любила мене більше від життя, вона тієї ж ночі вистрибнула з вікна і вбилась.

Він відвертається, затуляючи обличчя руками. Два матроси, за його знаком, хапають мене під лікті і тягнуть до сходів. Я пручаюсь, як коник, я б'ю їх ногами й руками і чую, як мій одяг тріщить по всіх рубцях.

На кормі матроси вибирають якірний ланцюг. Корабель поштовхами поривається вперед.