Читать «Велике плавання» онлайн - страница 174

— Ану, кастільці, ану, сміливі баски, покажіть приклад іншим! — обернувшись до нас, гукнув лицар.

Але наші солдати стояли нерухомо, похнюпивши голови.

Люди Охеди почали спускатися в безодню. Каміння осипалося під їхніми ногами, вони змушені були пробиратися поповзом, хапаючись за звисаюче коріння рослин.

— Уперед, уперед! — підбадьорював їх начальник, але коли лицар Горвалан, не утримавшись, покотився вниз, Алонсо Охеда, відвернувшись, перехрестився.

Прірва була така глибока, що лише через кілька хвилин плескіт води вказав нам місце, куди впав нещасний.

— Припинити негайно спуск! — пролунала команда Охеди. — Панове арбалетчики, вперед! Ми їх перестріляємо, мов зайців.

Перестріляти, мов зайців, цю купку людей було нелегко, бо вони ховались за виступом скелі.

Але ми згори бачили те, що сховалось від погляду лицаря.

З північного боку розмиті водоспадом схили утворили дивовижні виступи, а нагорі вони сходились, залишаючи невелику тріщину, завширшки зо два кроки. І, хоч підйом був небезпечніший, ніж будь-де, бо за два кроки від сміливця шумів водоспад, ми побачили темну постать, яка підіймалася вгору.

— Підійматися тут легше, ніж спускатися, — прошепотів мені на вухо Герра. — Якби у них була мотузка, вони були б врятовані.

Ех, дурний дикун! Але чому ж він видирається саме по цьому схилу? Якщо навіть він видереться наверх, люди Охеди негайно доженуть його.

Дикун, однак, був не такий вже дурний. Лівий схил був цілковито неприступний, а по правому, правда з неймовірними зусиллями, він просувався вгору. Сміливець, очевидно, ставив ногу на невидимі нам виступи, а інколи підтягувався на руках.

Захистивши рукою очі від сонця, я з завмираючим серцем слідкував за сміливцем.

— Що ти робиш? — прошепотів Герра, хапаючи мене за руку. — Глянь, сюди дивиться той рудий.

Але було вже пізно. Мій порух привернув увагу офіцера Тордальйо, і він помітив сміливця, який майже досягнув уже своєї мети.

— Гей, арбалетчики, — гукнув Тордальйо, — зніміть-но звідти ту ящірку!

Арбалетчики виступили наперед, кілька стріл зі свистом пронеслось у повітрі. Я затулив обличчя руками.

— Промах! — гукнув Герра.

Я полегшено глянув у сторону безодні.

Із справжнім індіанським спокоєм, не звертаючи уваги на переслідувачів, сміливий дикун підтягнувся на руках і опинився на вершині розпадини. Потім ми побачили, як він, випроставшись на весь свій зріст, шпурнув щось у повітря.

Ми не могли зрозуміти, у чому річ: чи кидає він щось, чи просто дає кому-небудь знак.

Раптом Герра стиснув мені руку.

— Молодчага! — прошепотів він. — Він перекинув через безодню ремінь або мотузку.

Ні я, ні Герра на такій відстані не могли розгледіти мотузки, але з рухів індіанця я зрозумів, що здогад солдата правильний. Ставши навколішки, дикун прикріпив щось до виступу скелі.

І потім ми всі побачили, що він, розкинувши руки, твердо ступив до безодні. Зверху нам здавалось, що він іде по повітрі.

— Стріляйте, молодці! — гукнув Тордальйо.

Але ніхто з солдатів не підкорився його наказові. Сміливість дикуна вразила серця цих людей.