Читать «Велике плавання» онлайн - страница 172

Я відвернувся од цієї страшної людини.

Гуатукас доторкнувся до мого плеча.

— Попрощаємося, брате мій, — сказав він, — бо я повинен повернутися до свого народу. Кожний повинен повернутися до свого народу…

Я не звернув належної уваги на його слова, бо мої думки були зайняті іншим.

Повз мене пронесли носилки, а на них, блідий і бездиханний, лежав дорогий синьйор Маріо де Кампанілла. Білий прапор парламентера лежав поруч. Бідні дикуни! У своєму сліпому гніві вони не могли зрозуміти, на яку чесну і великодушну людину вони посягнули.

Доки гірська дорога дозволяла, військо йшло розгорнутим строєм. Попереду їхав пан на білому коні. За ним їхав Алонсо Охеда, тримаючи на шворці п'ять величезних собак. Скуштувавши людської крові, тварини рвалися вперед, і тому кінь лицаря раз у раз на півголови випереджував адміральського коня.

Сурмили сурми і гупали барабани, але вухо не могло вловити в цій музиці якоїсь певної мелодії, все зливалось у диявольський шум. Перейнявши цей спосіб залякування ворога від індіанців, адмірал звелів, щоб музиканти грали що завгодно.

Зустрічаючи на шляху індіанську хижу, Алонсо Охеда, обернувшись, давав знак, і відразу з лав вибігало двоє людей з спеціально підготованим клоччям, змащеним салом.

Вони запалювали клоччя і кидали на дах хижі або обкладали ним стіни. Сухе дерево негайно спалахувало, і наш шлях можна було простежити або по палючих смолоскипах хиж, або по обгорілих уламках. Я заплющував очі і ледве стримував ридання. Але я повинен був знайти Орніччо, і мені необхідно було йти за адміралом. Самотній білій людині не поздоровиться зараз у горах.

Інколи я оглядався на лави солдатів і бачив бліді зосереджені обличчя. Про що думали ці люди? Можливо, вони пригадували свої залишені домівки? Можливо, їхні серця розривалися від туги од вигляду смерті й руїн, які вони несли? Але Алонсо Охеда давав знак рукою — і знову з лав вибігало двоє людей, і знову палали індіанські оселі.

Розділ XIII

КРАСНА ДИЧИНА ЛИЦАРЯ ОХЕДИ

Після полудня ми добрались до гірського перевалу. Звідси вниз вже спускалась лише вузенька стежка. І адмірал наказав розтягнути військо, поставивши солдатів по двоє в ряд. Але й двоє пішоходів ледве вміщалось на вузенькій стежці, не кажучи вже про вершників.

Вітер віяв нам у спину, доносячи дим і запах згарищ.

Алонсо Охеда на своїй чудовій вороній кобилі застиг на гребені гори чорним силуетом на тлі заграви.

«Чорний лицар!» — подумав я.

Чорним лицарем на моїй любій далекій батьківщині лякають неслухняних дітей. Ця зла людина продала душу чортові і вчинила стільки підлого, що кров сочилася з землі, де ступала її нога. Так, вважай, скоро кров буде бити з землі і там, де ступає Алонсо Охеда.

Люті собаки лицаря раптом одночасно витягнули писки і потім, наче змовившись, кинулися вперед, опустивши голови до самої землі. Їхній господар закрутився у сідлі, ледве утримуючи їх на туго натягнутих ременях.

— Красна дичина! — вигукнув він, усміхаючись і показуючи свої білі вовчі зуби.