Читать «Велике плавання» онлайн - страница 161
Зінаїда Шишова
Він пробурмотів щось, і я глянув на нього.
Страшна од своєї нерухомості нелюдська машкара дивилась на мене — біле як сніг обличчя з синьою тінню навколо очей, носа і рота, з запалими мертвими очима. Згорток паперу висковзнув з його рук і впав на долівку.
Я простягнув його йому, але він навіть не повернув очей на мій порух.
— Цей нотаріальний документ, — сказав я, — також не принесе вам слави: матроси підписали його, лише бажаючи позбутися…
Страшний пронизливий зойк вихопився з адміралових грудей.
Я ніколи не чув, щоб так кричав чоловік. Коли Франческо Урбані потрапив між двох галер і йому розчавило груди, мати його, Катаріна Урбані, так верещала над його труною.
Цей божевільний крик розтопив ту жахливу крижану брилу, яку ось уже протягом багатьох тижнів я відчував там, де мало бути моє серце.
Я кинувся до адмірала, але оскільки стіл заважав мені до нього підійти, я підповз до нього на колінах, схопив його руку і почав її цілувати.
— Пане, — сказав я, — пробачте мені! Од цих задушливих випарів і від цього страшного сонця люди стають божевільними. Забудьте мої слова, якщо це можливо, а якщо ні, закуйте мене в кайдани і запроторте до в'язниці, щоб я до свого скону оплакував свою провину перед вами!..
Відчувши, що адміралове тіло падає на мене, я звівся на ноги, щоб його підтримати.
Страшна судома спотворила його обличчя, а руки зі скоцюрбленими, як кігті, пальцями закостеніли.
Розділ IX
ПОВЕРНЕННЯ В ІЗАБЕЛЛУ
Я підняв це величезне тіло, дивуючись, що воно таке легке, і поклав у ліжко. Я розстебнув йому комір і пасок, щоб полегшити дихання, але його обличчя все ще було синюватого, мертвецького кольору.
Я відсвіжив водою його чоло, але це не допомогло; тоді я піднявся нагору і покликав лікаря синьйора Рієго, помічника доктора Чанки.
Понад чотири години клопотався він і нарешті, приклавши вухо до грудей адмірала, промовив:
— Слава богу, серце б'ється спокійно. З адміралом трапився удар, але він залишиться жити.
Незважаючи на пізній час, люди команди «Ніньї» юрмились біля дверей каюти з переляканими обличчями.
Я залишився вартувати біля адмірала, але сів у головах у нього, щоб, коли він опритомніє, моє обличчя не навернуло його на погані спогади.
Я просидів кілька годин, щохвилини міняючи холодні примочки на його голові і прислухаючись до його ледь відчутного дихання.
«Святий Франціску Ассізький, мій заступнику, — молився я, — якщо пан мій залишиться живий, я після повернення в Європу негайно вирушу у Біскайю помолитися святій діві, я ніколи більше не помишлятиму про плавання і мандри, бо ось до яких наслідків призвела мене моя згубна пристрасть. Я залишив доброго синьйора Томазо, незважаючи на його благання й умовляння, я зманив Орніччо у цю подорож, і він зараз змушений блукати з дикими індіанцями далеко від батьківщини. Нещадне сонце розпалило мій мозок, і, охоплений божевіллям, нерозумним словом я завдав смертельного удару моєму ясновельможному пану…»
— Франческо! — раптом почувся слабкий голос адмірала.
Не вірячи своїм вухам, задихаючись від радощів, я кинувся до нього.