Читать «Велике плавання» онлайн - страница 147

Передавши всі повноваження по управлінню островом брату своєму Дієго (адмірал призначив його головою створеної ним хунти), пан почав готуватися до подорожі. До хунти входили патер Буйль, Перо Ернандес де Коронель, головний альгвасіл, Алонсо Санчес де Корвахаль і Хуан де Лухан.

Коли синьйор Маріо покликав мене, щоб сповістити, що він виблагав для мене дозвіл вирушити на екскурсію уздовж берегів Еспаньйоли і Куби, я не висловив анінайменших радощів з цього приводу. Я був кволий, мені важко було навіть поворухнути пальцем. Добрий секретар почав умовляти мене, запевняючи, що здоров'я моє зміцніє, як тільки я залишу цю нездорову болотисту місцевість, а з хворого яка буде користь для розшуків Орніччо! Лише після цього я вирішив взяти участь у поході. І ось 23 квітня 1494 року ми на «Ніньї» і на трьох невеликих караках, спеціально призначених для берегової розвідки, вийшли в море.

Два дні ми пливли вздовж берегів на захід і третього дня опинились навпроти того місця, де колись спорудили форт Різдва.

І тут, біля берегів затоки Спокою, мені несподівано знову повернулась надія і бажання жити. Я розповім докладно, як це сталось.

25 квітня ми увійшли у затоку біля форту Різдва.

Оскільки наші судна сиділи у воді неглибоко, ми мали змогу не зупинятися оддалік на рейді, як робили раніше, а підійти впритул до берега.

Не знаю, чи то руйнівна сила вітру, дощу, чи люди потрудилися над уламками Навідада, але від нього вже майже нічого не лишилось, а місцевість вразила нас своєю пусткою.

Наші матроси, наближаючись до цих місць, почали занепокоєно перезиратися, а коли адмірал наказав спустити човни, до нього було послано делегацію з трьох чоловік з проханням не турбувати душ померлих, які блукають по берегах затоки.

Адмірал, який розраховував зустріти тут людей касика Гуаканагарі і відновити з ним дружні стосунки, не побачивши жодного човна в затоці і жодної живої душі на березі, вирішив вирушити далі, щоб не хвилювати марно свою команду.

Мені ж вигляд руїн Навідада навіяв бажання ще раз побувати у затоці Спокою і відвідати хатину мого друга. Не слухаючи умовлянь товаришів, я взяв човна і сам один вирушив до цих дорогих і сумних місць.

Я причалив до берега, прив'язав човна у колючому кущі і бігцем кинувся стежкою вгору. Через хвилину я вже був у хатині Орніччо.

Мені досить було одного погляду, щоб переконатися, що після того, як я побував тут, хтось уже похазяйнував у хатині.

Козиної шкури на долівці не було. Полиця, знята зі стіни, стояла прихилена до столу. Двома дерев'яними кілочками до столу було прибито пожовклий аркуш паперу. Тремтячи від хвилювання, я, схопивши цього листа, кинувся з ним до дверей.

Чи причиною тому була вода, що сочилася крізь стелю, чи папір взагалі був уже непридатний для вжитку, але коротенький напис, зроблений буро-червоною фарбою, був нерозбірливий.

Я крутив аркуш перед очима і так і сяк, і мені нарешті почало здаватися, ніби я розрізняю слова: «Я живий. Орніччо». Але вже наступної миті я вигадував інші слова, і розплилі букви покірно, за моїм бажанням, складались у будь-яку фразу.