Читать «Велике плавання» онлайн - страница 133

Він занепокоєно слідкує. за виразом мого обличчя, але я слухаю його спокійно. Отже, це був не сон. Отже, я справді блукав по обвуглених руїнах. Але Орніччо живий…

Я несподівано згадую затоку Спокою, порожню хатину і свій відчай… Але, слава богу, Орніччо живий!

— Роса, — запитую я, — чому ти гадаєш, що Орніччо не загинув разом зі всіма? Ти знаєш, з чого почалася моя хвороба? Я вже зібрався було від'їздити і підійшов до човна, коли виразно почув над головою голоси, вони називали мене на ім'я. Вони також твердили, що Орніччо живий…

Роса повертається до мене. Я бачу в його очах жах.

— Мовчи! — шепоче він. — Адмірал заборонив про це згадувати. Всі ті, хто побував у затоці Спокою, чули ці голоси. І зараз матроси швидше погодяться тягати каміння з гір, ніж рушити у той бік. То голоси померлих. Ми біля форту знайшли одинадцять мертвяків і поховали їх за християнським звичаєм. А душі загиблих у горах Сібао досі блукають по острову. Ти чув їхні голоси.

Я намагаюсь подолати жах, що охопив мене.

— Але ти мені так і не закінчив про Орніччо, — кажу я тремтячим голосом.

Роса розповідає, що серед руїн було знайдено залізну скриню з паперами дона Дієго де Аррані, а серед них — список всіх тих, хто самовільно залишив форт. Імені Орніччо не було серед них. Серед тих одинадцяти, похованих поблизу форту, також його не було. Хоч вони і пролежали понад три місяці просто неба, кожного можна було впізнати, якщо не по бороді, то по одягу й оздобах…

— І знаєш, хто був перший у списку бунтівників, що пішли у Сібао? — каже Роса. — Звичайно, наш давній приятель Хуан Яньєс, упокой, господи, його грішну душу! Напевне, його вчинки не дають йому спокою, і він кричить голосніше від усіх.

— Роса, — кажу я, клацаючи зубами від жаху, — Роса, як же я тепер залишуся сам у цьому порожньому будинку?

— Ось тут будуть наші городи, — каже Роса, — а ось цей весь простір буде розорано під лан…

Бідолаха, він сам радий покінчити з розмовами про небіжчиків. Я також боюсь до неї повертатись.

— Якби не лихоманка, — веде він далі, — тут був би справжній земний рай. Наше садове насіння почало сходити через п'ять днів після того, як посіяли, а овочі за вісім днів досягають більшого зросту, ніж в Іспанії за двадцять. Якби не ченці і не пани та ось не ця лихоманка, як добре тут жилося б убогому люду! Але від нас знову погнали в гори великий гурт людей. Ти знаєш синьйора Алонсо де Одеху, такий маленький, чорнявий? У його розпорядження адмірал віддав двадцять чоловіків та лицарю Горвалану ще десять, і всі вони подалися шукати золото. Наче не золота ця земля, що творить справжні дива!

— Це ми так міркуємо, — відповідаю я, — бо ми самі селяни і звикли порпатися в землі.

А хіба багаті і знатні синьйори приїхали сюди заради цього?

Гурт індіанців спускається з пагорба і прямує дорогою повз будинок адмірала. Четверо білих на конях супроводжують їх. Це нагадує конвой — так в Іспанії та Італії водять по дорогах засуджених. Індіанці йдуть з похмурими обличчями, безпомічно опустивши руки. Але вони не зв'язані.