Читать «Велике плавання» онлайн - страница 125

Дон Охеда, взявши лук, прицілився в одного з своїх людей і спустив тятиву. Стріла, задзвенівши, уп'ялась солдатові у кольчугу.

— Це нікчемна іграшка, — сказав лицар зневажливо.

— Обережно, синьйори! — раптом закричав секретар. — Боюся, що ці стріли отруєні.

Він показав на тоненькі борозенки, що прорізували костяний гостряк. Вони були заповнені якоюсь в'язкою смолою.

Дон Охеда негайно змусив солдата зняти кольчугу й оглянув його груди. На щастя, стріла застряла у кільцях, не зачепивши навіть шкіри.

— Я боюсь іншого, — сказав дон Охеда, повернувшись до нас і тримаючи в руці щось кругле.

Ми скрикнули від жаху й огиди, оглянувши уважно цю річ. Це була людська голова, яку господарі щойно почали коптити в диму вогнища, і кинули, почувши, що ми наближаємося.

— Бережіться, — сказав дон Охеда, — тубільці зовсім не схожі на райських жителів, про яких адмірал розповідав монархам. Вони знають, як вживати зброю, і не слід їм попадатися в полон, бо вони закоптять вас, як окорок.

Тут же, в халупі, ми знайшли клапті бавовняної тканини, клубки ниток і циновки. В огорожі за халупою блукала ціла зграя птахів, що зовні нагадували наших гусей, а в гіллі пурхали зграї приручених папуг.

У будівлі, яка правила індіанцям, певно, за склад, ми знайшли цілі купи цибулі й часнику, а також бульби батату, що їх ми бачили за першої подорожі. На піску лежали чудові плоди рослини, схожої на реп'яхи, аромат від яких поширювався навкруги, мов од квітів. Оскільки наші матроси, які висадились два дні тому на одному безлюдному острові, наїлись якихось плодів і захворіли, як Орніччо, дон Охеда заборонив нам доторкатися до цих плодів.

Солдати заперечували і твердили, що плоди за всіма ознаками зібрані, щоб вживати на їжу, а індіанські дітлахи, проникнувши слідом за нами у приміщення, наочно розв'язали нашу суперечку. Вони, розламуючи плоди, ласували ними, кумедно кривлячи від насолоди обличчя. Дітлахи називали їх «яяма», а іспанці, переробивши по-своєму, прозвали їх «ананасами». Ми також відважились їх покуштувати і переконалися, що лише найніжніші дині віддалено нагадують їх на смак, а за ароматом їх не можна порівняти з жодним іншим плодом або квітами.

Уважно оглянувши село, ми вирушили далі. На узліссі ми наполохали цілий гурт індіанців. Дон Алонсо де Охеда жалкував, що ми не на конях, інакше нам вдалося б оточити їх.

У кущах ми наздогнали кілька жінок і хлопчика, що дуже нагадував мені Аотака. Ми обдарували їх і відпустили, не завдавши їм ніякої шкоди.

Повертаючись назад і проходячи через село, ми переконались, що з нього зникли всі діти. Певно, батьки повернулись по них, тільки-но ми вийшли з села.

На корабель ми повернулися третього дня увечері. На мій подив, адмірал зовсім не дорікав мені за непослух. Він був заклопотаний іншим. Після нашого від'їзду до корабля наблизилось кілька жінок, показуючи знаками, що вони просять притулку і захисту. Адмірал зрозумів їх і, як завжди, дав їм подарунки. Жінки пояснили йому, що вони проживають на острові на північ від Гвадалупи і їх захопило в полон войовниче плем'я, що проживає тут. Вони ж і розповіли адміралу, що тутешні жителі їдять людське м'ясо, але пан ніяк не наважувався їм повірити.