Читать «Слідами змови» онлайн - страница 96

— Знаєш що? — сказав я, коли ми проскакали повз Віндермір і почали підніматися на низькі горби, що ними йшла дорога на Кендал.

— Що?

— Навіщо нам їхати лондонською дорогою?

— А хіба є інший шлях на Лондон?

— Не в цій частині Англії, — відповів я всміхаючись.

Вона відразу збагнула, що я маю на увазі.

— Ти кажеш про Великий північний шлях? Ти хочеш…

— Атож. Коли на дорозі нікого не буде, ми звернемо вбік і подамося навпростець через йоркширські гори. Це нелегкий шлях, і нам доведеться загаятись, питаючись дороги, зате коли ми врешті подолаємо ті вершини, то враз опинимося в долині й стрілою помчимо Великим північним шляхом.

— О, це чудово, Піте! Поки вони шукатимуть нас у Ланкаширі, ми вже проїдемо півдороги до Лондона!

— Сподіваюся, що так воно й буде, — сказав я обережно.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

«ДІВОЧА ШАХТА»

Якщо є два слова, що від них навіть зараз, через стільки років, у мене холоне від жаху серце, то це слова «Дівоча шахта».

Зразу за Кендалем ми звернули з великої дороги на путівець з глибокою колією, вибитою селянськими возами, що, крім них, видно, тут ніхто й не їздив. Перш ніж звернути, ми спинили торговців вовною і розпиталися, чи далеко до найближчого міста. Може, думали ми, наше запитання дійде до вух ворогів і введе їх в оману, спрямувавши не на той слід.

Потім, пильна озирнувшись на всі боки і пересвідчившись, що ніхто не бачить, як ми звертаємо з дороги, ми помчали клусом уздовж путівця. В далині височіло довге нерівне пасмо йоркширських гір, золотаво-зелених у сяйві надвечірнього сонця.

Нам пощастило. Десь добрі три милі ми не бачили ні оселі, ні живої душі. Згодом нам трапився глухий дід, що їхав на возі, сидячи на полудрабках. Ми збагнули, що дід глухий, коли він спитав нас, чи не бачили ми чорного пса, і нам довелося щосили кричати просто у волохате вухо, аж поки він зрозумів, що ми його не бачили і не хочемо бачити.

— А-а! — лагідно мовив він і погнав далі свого поні.

Ми проїхали ще кілька миль, нікого не стрівши. Саме такого шляху нам і треба було: безлюдного, щоб ніхто не помітив.

— Може, спочинемо та з'їмо курку? — запропонував я.

Кіт озирнулася через плече — така вже в нас стала звичка, — але, певна річ, дорога позад нас була порожня.

— Ні, проїдемо трохи далі.

— Але ж я голодний, як вовк. Ну, то давай їсти на ходу.

Я відломив курячу ніжку і простягнув її Кіт. Ми кинули поводи на шию коням і поїхали ступою, заживаючи курятини просто з пальців.

Треба було спинитися хоч би задля коней. Я так турбувався ними, як мати турбується хворою дитиною. Біда, якщо котрийсь закульгає або натре спину сідлом. Навіть загублена підкова може затримати нас надовго, бо в цій безлюдній місцевості важко знайти коваля. Я хотів їхати безупинно, але й не виснажувати наших скакунів. Адже коли б несподівано з'явилися наші переслідувачі, коні мають бути в доброму стані, щоб дати ходу і втекти від погоні.

Задля коней ми й вирішили переночувати під дахом, замість перепочити в горах просто неба.

На заході сонця ми під'їхали до невеличкої корчми, що причепилася до пригірка. Одна жінка попередила нас, що це останнє житло по цей бік гір. А до йоркширських долин, за її словами, лишилося ще їхати миль із десять, а то й з п'ятнадцять. Вона сказала про ті десять-п'ятнадцять миль так, як кажуть про тисячу, бо для неї по той бік гори був інший світ, чужий і далекий, все одно що для нас Африка чи Індія. Вона глянула на нас, як на божевільних, коли почула, що ми їдемо через гори, де немає дороги, а лише кам'яниста стежка, по якій ходять тільки пакові коні. Але все ж жінка не вважала нас за таких навіжених, що зважилися б їхати через перевал уночі.