Читать «Слідами змови» онлайн - страница 95

— Ми збережемо її на крайній випадок.

Правду казати, я був певний, що таких випадків трапиться безліч.

Та це була не остання знахідка Кіт.

— Дай-но мені ножа! — вигукнула вона. — Тут у підбивці щось зашито.

— Папери? — з надією спитав я.

— Ні. Щось набагато краще. Подивись-но, гроші!

Вона тримала двома пальцями золоту монету. Я бачив викарбувані на ній три лілеї і під ними троянду.

— Ого! Нобль! Там є ще?

— Не будь такий жадібний. Як-небудь прогодуємося на дев'ятнадцять з половиною шилінгів!

Не знаю, чи містер Армтуейт зашив монету на запас, якщо не вистачить грошей під час мандрівки, чи він, як і багато хто, вірив, що нобль має чудодійну силу проти злих чарів. Але я певний, що та монета ніколи б не стала йому в такій пригоді, як стала нам. Дев'ятнадцять з половиною шилінгів, вірніше дев'ятнадцять шилінгів і вісім з половиною пенсів, як нагадала мені Кіт, — то було справжнє багатство. На такі гроші ми могли накупити вдосталь харчів і для себе, і для своїх чотириногих друзів.

Коли ми посідали на коней і рушили вниз до Вестморленду, я почував себе цілком щасливим. Невисокий Грасмір здавався таким мирним і тихим у промінні ясного сонця, навіть химерні обриси скель Гелм Крегу втратили свій зловісний вигляд, і одна з них, схожа на лева, що ліг спочивати, і справді була ніби сонний добродушний звір.

Цок-цок! Цок-цок!..

Вперед, повз заросле очеретами озеро Райдалвотер, через село Емблсайд, до верхів'я Віндерміру…

Часом ми минали інших подорожніх, і вони здивовано витріщалися на убого вбраних хлопчаків, що їхали на прегарних конях. Ми вигадали про всяк випадок цілу історію. Ми, мовляв, доправляємо коней до свого господаря, ім'я й адреса господаря мінялася, що далі ми від'їжджали від Кезіка.

Коли ми вперше побачили людей, які їхали нам назустріч, я хотів був звернути в гайок побіч дороги, щоб вони не помітили нас і не виказали нашим ворогам. Але потім зміркував, що так ми тільки згаємо багато часу, бо ж тоді доведеться ховатися від кожного подорожнього. Містер Армтуейт все одно чудово розуміє, що ми прямуємо до Лондона, тому ховатися не було ніякого сенсу.

— А якби звернути з дороги і пересидіти до ночі в надійній схованці? — запропонувала Кіт. — Хай вони минуть нас і загублять наш слід.

— Думка начебто й добра, — поволі мовив я, — але не знаю, чи маємо ми право гаяти аж півдоби.

— Атож, маєш слушність, — погодилась вона. — До того ж це й небезпечно. Якщо ми дозволимо їм випередити нас, вони поширять чутку про те, що розшукують двох малолітніх конокрадів. Коли ми рушимо далі, на нас чигатиме вся навколишня людність.

Та й самі змовники, могла б додати вона, загубивши слід, повернуть назад, назустріч нам. Навряд чи вони простуватимуть далі й далі, якщо подорожні казатимуть, що не стрічали нас. Ні, обставини не сприяли нам: ми були надто помітні, і люди скажуть, бачили вони нас чи ні.

Але пропозиція Кіт змусила нас поміркувати, і скоро мені спало на думку інше.