Читать «Слідами змови» онлайн - страница 94

— Я ж вийшов із простих людей, — провадив я, не звертаючи уваги на її слова, — і добре знаю, що люди не купують породистих коней у хлопчаків. Швидше за все нас просто запроторять до в'язниці як конокрадів.

Кіт зітхнула.

— Атож, твоя правда. Ми не скидаємося на дорослих і не викликаємо довіри. Але подумати тільки, по той бік гори, — додала вона, показуючи пальцем на велетня Гелвеліна, що височів ліворуч од нас, — лежить мій маєток…

— Занадто часто ти балакаєш за свій маєток, — обірвав я їй мову. — Той маєток стане твій через багато років, коли ти виростеш, а зараз він нам ні до чого.

— Так, але в тих місцях є люди, що допомогли б мені навіть сьогодні, якби я постукала в їхні двері. В кожному разі вони позичили б стільки грошей, скільки нам треба до Лондона.

— Однак переїхати через ту гору так само неможливо, як і вернутися назад у Лонсдейл, де ми теж розжилися б на гроші. Наш шлях лежить тільки вперед. Нічого, якось воно та буде.

Тепер ми пустили коней ступою, бо дорога пішла вгору до ущелини Данмейл Рейз, що лежала між двома бескидами — Сіт Сендал і Стіл Фел. По той бік перевалу був Вестморленд. Люди розповідали, що в цьому вузькому міжгір'ї, де видно тільки вузьку смужку неба, зазнав поразки й загинув Данмейл, останній камберлендський король. Це сталося давньої давнини, десь ще за римлян.

На вершині перевалу ми спинилися і злізли з коней, щоб дати їм відпочинок, якого вони давно потребували.

— Не можна їх замордувати, — сказав я ніби між іншим.

— Певна річ! — обурено вигукнула Кіт і поплескала чалого по спині. — Такі гарні коні!

— Ми не маємо права мчати увесь час стрімголов, бо нам ніде взяти свіжих коней. Доведеться глядіти цих і використати їх як:' найвигідніше.

— Ти гадаєш, що за нами женуться? — спитала Кіт озираючись.

Згори дорогу було видно на багато миль, і я не бачив на ній жодної живої душі. Якщо за нами й женуться, то нам пощастило далеко втекти від переслідувачів.

— Певна річ, вони кинулися навздогін, — відповів я. — Ми веземо повідомлення, що призведуть до смерті щонайменше дванадцять чоловік. Невже вони дадуть нам утекти?

— Але ж вони не наздоженуть нас: ці коні летять, наче той вихор.

— Ти сама не думаєш, що кажеш, Кіт. Наші «вихорі» потомляться, і змінити їх ніде. А наші переслідувачі будуть зовсім у іншому становищі. Уяви собі, що за нами женеться містер Армітуейт або, ще певніше, сер Філіп — коли йому пощастило втекти цілому від мого батька та наших сусідів. У нього є гроші, є ім'я. Якщо потрібно, він мінятиме коней у кожному місті.

— І дожене нас?

— Можливо. Триста миль — немалий шлях. Та не журися На те, щоб змінити коні, потрібен час. Якщо ці красені витривалі і ми глядітимемо їх, то зуміємо втекти від переслідувачів.

Я говорив якнайбадьоріше, але, свідчуся богом, зовсім не уявляв собі, як ми прогодуємо коней на два з половиною пенси, якщо навіть самі будемо живитися самим повітрям.

— Зачекай-но! — сказала Кіт, зазираючи в торбу, що була приторочена до сідла мого коня. — Нам, здається, пощастило. Містер Армтуейт, мабуть, ладнався сьогодні в далеку дорогу. — Вона витягла пакунок, загорнений у білу серветку. — Дивись, Піте: вівсяні млинці, сир, півкурки! Та ще на додачу й фляжка з вином!