Читать «Слідами змови» онлайн - страница 90

Мене трохи здивував його тон, але потім я вирішив, що це просто властива старому дивакові манера висловлювати свої думки. Значні люди, як наші судді, часом стають дивакуваті, бо вони посідають таке становище, що ніхто не наважується їх критикувати.

— Атож, — провадив він хихочучи і попрямував навоскованою підлогою до стіни, що на ній висів жовтогарячий шнурок від дзвоника. — Ото була б халепа, аби ви розповіли це комусь іншому. Всі наші плани пішли б нанівець. Ви навіть уявити собі не можете, в яку біду ми б ускочили, якщо…

— Якщо ви торкнетесь до того дзвоника, — пролунав позад мене схвильований голос Кіт, — то дістанете щось таке, від чого ваші плани остаточно підуть нанівець.

Містер Армтуейт повернувся, сторопіло роззявивши рота. Я теж обернувся й охнув з подиву.

Кіт стояла бліда, міцно стиснувши губи і наставивши пістоль на суддю.

— Та ти збожеволіла! — крикнув я.

— Що це означає? — почав був містер Армтуейт.

Але вона безцеремонно перебила його. За весь той час, що він обіймав посаду судді, його, мабуть, ніколи так грубо не перебивали.

— Ви чудово розумієте, що це означає, — сказала Кіт. — Одійдіть від дзвоника. Так буде краще. Ні пари з уст. Піте, замкни двері й поклади ключа до кишені. Чого ти роззявив рота? Цей чоловік такий самий негідник, як і ті всі. Навіщо вам було дзвонити? — тиркнула вона на нього, знову наводячи свого пістоля.

— Хлопчику мій, — сказав, трохи отямившись, містер Армтуейт, — ти, мабуть, не при собі. Що з того, коли я хотів подзвонити? Треба написати й відіслати листи…

— Та не ті листи, що кажемо ми, і адресовані вони були б не тому, кому треба. Ви хотіли попередити сера Філіпа, і хтозна, що б ви зробили з нами, аби заткнути нам рота. — Потім вона мовила до мене, не відводячи очей від старого джентльмена: — Нам не пощастило, Піте. Він належить до тієї самої зграї. Треба звідціля тікати.

— Дай-но пістоля, — сказав я.

Вона передала мені зброю, ні на мить не зводячи дула з містера Армтуейта.

Він звіркував очима по кімнаті, і з виразу його обличчя добре було видно, що Кіт сказала правду.

— Може, давай через вікно? — запропонував я.

Кіт підійшла до вікна і розчахнула його. Кімната сповнилася пахощами ранніх троянд та вогкої землі.

— Ми з тобою стрибнемо, — сказала вона, — але, боюсь, що старі кістки містера Армтуейта не витримають!

— Ну що ж, стрибнемо самі. Плигай перша, Кіт, і біжи туди, де ми залишили коней. За хвилину я дожену тебе.

Вона слухняно перекинула ногу через підвіконня. Куточком ока я бачив, як її смагляві руки вчепилися за підвіконня, а потім зникли. За стіною глухо гупнуло — вона стрибнула на землю.

— Ви, чортенята! — крикнув містер Армтуейт. — Що ви робите з моїми трояндами! Цікаво, що людина, над котрою враз нависла тінь ешафота, пильнувала більше любих її серцю квітів, ніж власної голови.

— Ані з місця, — наказав я судді й позадкував до вікна, не зводячи з нього пістоля.

Лише підступивши до підвіконня, я повернувся й стрибнув. Я впав на всі чотири в м'яку угноєну землю квітника, вмить скочив на ноги й помчав за ріг. В будинку, не вгаваючи, калатав дзвоник, ніби втрапив до рук божевільного.