Читать «Слідами змови» онлайн - страница 88

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

НЕВЖЕ ВСІ ЗРАДНИКИ?

Ми перебрели потік над водоспадом. Тепер сховатися було легше, бо схилом гори, мало не до сусідньої ферми, тяглася кам'яна огорожа, що ми її називали новим муром, хоч будував її ще мій дід. Тут можна було звестися на весь зріст і подивитися, що діється біля нашої хати.

Обложники підкрадалися півколом до будинку, щоб батько не встрелив їх із лука. Навіть казан окропу, що його нагріла мати, не допоможе захищати двері довше, ніж десять-п'ятнадцять хвилин. Після цього батько, напевно, відступить нагору, заставивши сходи меблями. Там він сподівається триматись, доки надійде допомога. Проте я мав надію, що допомога наспіє раніше. Аби тільки сер Філіп не запалив будинок.

На щастя, мур був високий, і нам більше не довелося рачкувати. Ми помчали щодуху, і, правду казати, коли я засапаний ускочив на подвір'я Белової ферми, Кіт одстала від мене не більше як на десять ярдів.

Не зводячи духу, ми похапцем розповіли, що сталося, і відразу ж почали сідлати коней, на яких прибули з Лондона. Містер Бел погукав синів і приніс із кухні свого списа.

— Ми йдемо туди, — спокійно сказав він. — Якщо дорогою вам трапляться сусіди, скажіть, щоб вони поспішали за нами.

— Гаразд, — відповів я.

Ніде на світі не знайдеш кращих сусідів за наших камберлендців. Якщо ви заблудитесь серед снігових заметів або звихнете на скелі ногу, вони без зайвих слів стануть вам до помочі. А за останній рік лонсдейлці ще міцніше згуртувалися, бо знали, що в них є спільний ворог. Їх об'єднала ненависть до сера Філіпа, котрий загарбав громадські землі, а події останніх двох день — хоч їм було відомо далеко не все — зробили їх справжніми друзями. Сер Філіп міг, спираючись на закон, дістати ордер на обшук нашої хати, але ми, вільні йомени, вважали, що закон — це ще не все. Селяни знали, що батько — їхній друг, а сер Філіп — ворог. Хай би їм за це загрожувала шибениця в Карлайлі, але вони не збиралися сидіти склавши руки, коли Браунріг потрапив у біду.

Ось чому, коли ми промчали долиною, кличучи на поміч, з усіх хат повибігали чоловіки і, озброївшись чим попало — од вил до самостріла, — мерщій подалися до нашого дому, щоб дати ворогові відсіч.

— Негоже тікати, коли інші стають до бою, — сказав я, коли ми виїхали на шлях.

— Тут і без нас вистачить людей, Піте. Нас чекають важливіші справи.

— Тоді поспішаймо, — засміявся я. — А то ватага сера Філіпа як дремене з долини, то наздожене й нас з тобою.

Я, звичайно, жартував, бо сер Філіп, напевно, тікатиме в протилежний бік, до свого нового дому, що стояв біля дороги на Пенріт.

У Лондоні нам дали поганеньких коней, адже не личить крамарям мандрувати на скакунах, — але, відпочивши три дні в стайні, вони були бадьорі й дужі. А що дорога в Кезік ішла переважно з гори, то й бігли вони досить шпарко.

— Хвалити бога, здається, вже близько кінець, — кинула Кіт. — Пригоди — річ цікава, але я вже скуштувала їх донесхочу.

Я признався, що теж не від того, щоб перекласти тягар відповідальності з власних плечей на плечі містера Армтуейта. Коли наш лист відішлють до сера Роберта, а на всій Півночі відновиться законний лад і наш ворог попаде за грати, тоді ми знову зможемо тішитися радощами життя.