Читать «Слідами змови» онлайн - страница 89

— Наїмося донесхочу, — сказав я.

— І виспимося.

— І накупаємося в Дервентвотері.

Почувши це, Кіт зареготала.

— Невже ти вчора не накупався в Алсвотері?

— Хай він западеться, твій Алсвотер!

— Це найкраще озеро в світі, — пирхнула вона. — Не забувай, що на його березі стоїть мій дім, і колись я буду в ньому жити.

Отак по-дружньому шпиняючи одне одного, ми доїхали до міста. Джентльмен, якого ми розшукували, жив на протилежному кінці Кезіка, біля Кростуейта, і, простуючи вузькими вулицями, я зустрів багатьох знайомих. Деякі віталися зі мною й махали рукою, інші аж роти роззявляли з великого дива, ніби уздріли привида, але я минав, не зупиняючись, і тих, і тих. Згодом, коли ми справимо своє діло і зможемо спокійно гуляти вулицями, не боячись, що нас схоплять, я залюбки зустрінуся з давніми друзями. Але нині голова моя була заклопотана іншим.

— А що коли його немає вдома? — спитала Кіт.

— Тут доволі інших суддів. Додому нам нічого вертатися. Будемо шукати, доки когось знайдемо.

Але нам пощастило. Містер Армтуейт саме ладнався кудись виїздити, його грум водив перед ґанком двох красенів румаків — чалого коня і чорну кобилу. Містер Армтуейт славився як добрий знавець коней.

Коли ми зіскочили з сідел, він з'явився на сходах — сивий метушливий чоловік із побитою памороззю сивини борідкою й меткими очицями. Я його знав, але він і гадки не мав, хто я такий.

— Ти до мене, хлопче? Я дуже поспішаю.

— Справа моя — дуже важлива, сер.

— Он як! Яка ж то справа?

Я подивився на грума і вирішив не ризикувати.

— Це справа таємна, сер. Якщо ви не заперечуєте, може… може, ми зайдемо в дім?

Він допитливо зиркнув на мене, і на лиці його з'явилася згідлива усмішка:

— Гаразд, хлопче, можливо, ти маєш слушність. Тоді заходь до хати, заходь.

Він дав нам знак іти слідом і повів нас через просторий хол сходами на другий поверх, а потім через галерею до свого кабінету.

— Заходьте, хлопці.

Ми опинилися в кімнаті з обшитими дубом стінами, вздовж яких тяглися полиці з рядами книг. У вікні красувався герб господаря з кольорового скла. Я подивився надвір і побачив унизу трояндові кущі, що між ними, наче вартовий, походжав павич. Містер Армтуейт жив хоч куди.

Коли двері за нами зачинилися, він ще дужче заметушився.

— Розповідай, хлопче. Тут нас ніхто не почує.

Він підскочив до вікна й причинив його.

З допомогою Кіт я розповів йому про наші вивідини й відкриття. Він сидів у кріслі, склавши руки так, що вони торкалися пальцями, і час від часу вигукував:

— О боже!

Коли я скінчив, він спитав:

— То що я маю робити?

Таке запитання мене трохи здивувало.

— Ну, — сказав я, — робіть так, як ви вважаєте за краще.

— Авжеж, авжеж! — вигукнув він, догідливо усміхаючись. — Я повідомлю власті. О боже, яке щастя, що ви прийшли саме до мене і застали вдома! Адже ви могли звернутися до іншого судді, і наслідки були б жахливі. Він би сповістив зовсім не того, кого треба, і все пішло б шкереберть.