Читать «Слідами змови» онлайн - страница 91
Джефрі Тріз
Нам самі йшли до рук найкращі на цілу — округу коники, осідлані й готові до гонів. Якщо ми захопимо їх, то дзузьки нас тоді спіймають. Якщо ж залишимо їх для ворогів, то й милі не проскакаємо на своїх шкапах, як нас доженуть.
— Міняймо коней! — крикнув я Кіт і наставив пістолета грумові просто під червоний ніс. — Назад! Кидай поводи, а то…
Він бачив, що я не жартую, і відступив назад, здивовано й обурено щось мимрячи. Кіт не треба було розжовувати, вона чудово розуміла все з одного слова і за мить уже сиділа на спині вороної кобили.
— Дивись мені, без витівок! — люто вигукнула Кіт. — А то я теж почастую тебе кулею.
Хитрість зробила своє, бо поки він перевів на Кіт очі, чого вона й сподівалася, і зрозумів, що вона беззбройна, я вже сидів верхи. Коли я опинився в сідлі, чалий грайливо затанцював підо мною, і мене пойняла радість, яку відчув би кожний, чиї коліна коли-небудь стискали боки такого чудового румака.
На той час у домі знялася страшенна веремія, зарепетували жінки. На сходах з'явилася служниця і щосили заверещала:
— Швидше сюди, Джо! Господаря замкнули в кімнаті! Він вимагає, щоб до вікна підставили драбину.
Пора було тікати. Я стиснув боки чалого, і він зразу ж побіг чвалом, аж з-під копит бризнули камінці. За мною, відставши на якийсь крок, скакала Кіт, а наші спантеличені шкапи і собі подалися за нами, вирішивши, очевидячки, що це якась цікава гра, — тільки хвости та гриви майоріли на вітрі.
Ми вискочили з воріт і помчали дорогою. Крики й зойки поступово завмерли позаду. На першому ж перехресті ми мало не збили з ніг мого старого вчителя, котрий дибав вулицею, нахиливши голову й тримаючи під рукою томик свого улюбленого Горація.
— Браунрігу! — грізно скрикнув він, коли підвів очі й упізнав мене. — Стій, хлопче! Ану злізь із того..
Кінець речення потонув за хмарою куряви, що зняли наші коні. Озирнувшись, я побачив, як у тумані, постать, що махала мені вслід добре знайомою палицею. Хоч і дивно, але для нього Пітер Браунріг залишився учнем, котрий того року раптово й ганебно втік із школи. Він нічого не знав ні про Пітера Браунpira — актора, ані про Пітера Браунріга — таємного агента! І чому старі люди не розуміють, що хлопці швидко ростуть?
— Куди їхати? — крикнула Кіт.
Очі в неї сяяли. Кіт чудово їздила верхи. Наче кінь і вона була одна істота — кентавр.
— Через місто, а там на південь.
Додому вертатися було нічого: ми могли вскочити в якусь нову халепу.
Проїжджаючи Кезіком, ми перейшли на клус. Нам не хотілося звертати на себе увагу, шалено промчавшись вузькими вулицями, хоч ми не сподівалися, що нас не помітять. Зауваживши коней містера Армтуейта, люди захоплено обертались і, ясна річ, дивувалися, побачивши в сідлі хлопців.
— Здається, наші давні друзі відстали, — сказав я, маючи на увазі шкап. — Їм важко бігти чвалом.
