Читать «Слідами змови» онлайн - страница 86

— Але лук стріляє нечутно, — заперечив Том. — Якби в нас був мушкет, то, може, Бел або ще який сусід почув би постріли і прийшов нам до помочі.

— У мене є пістоль, — сказала Кіт, витягаючи з кишені зброю, яку їй дав Том Бойд.

— Пістоль є і в нас, та й один напасник уже стріляв. Але хіба то постріл — наче хтось ляснув пальцями? В долині його не почують.

— Помовчте хвилину, — звелів батько. — Вони перестали грюкати в двері. Мабуть, надумалися робити щось інше.

Ми прислухалися. Обложники відійшли від будинку. До нас долинав притишений гомін: вони радилися. Але слів ми не розрізняли.

— А з протилежного боку вони зможуть вдертися? — спитала Кіт.

— Ні, там є тільки одне вузеньке віконце, провітрювати сироварню. Крізь нього вони не пролізуть, — відповіла мати.

На щастя, будинок стояв під самісінькою горою, і в задній стіні не було дверей, котрі довелося б захищати.

— Піду нагору та подивлюся, що вони роблять, — сказав я і поліз на горище до віконця під стріхою, крізь яке можна було стежити за подвір'ям.

Всі шестеро злізли з коней і пустили їх пастися до бурчака. Я впізнав нашого давнього ворога, джентльмена у жовтому, що красувався тепер у бузковому вбранні. Напасники стовпилися біля колоди, що її батько хотів поколоти на дрова. Я вмить збагнув їхній намір.

— Вони хочуть вжити колоду як таран! — крикнув я своїм.

— Хай спробують! — буркнув батько.

Він важко зійшов сходами нагору, тримаючи напоготові свій старий лук.

— Візьми-но стріли, — наказав він. — Треба, щоб вони були напохваті.

Ми напружено чекали. А надворі був звичайнісінький літній день. Бурчак наспівував тієї ж самої пісні, що стала з дитинства часткою мого життя. Подвір'ям походжали, шукаючи поживи, кури, зовсім байдужі до людської боротьби. Тільки Снеп бігав кружка і люто гарчав на непроханих гостей.

Колода була надто коротка, щоб за неї могли вхопитися всі шестеро, отож вони підняли її вчотирьох, по двоє з кожного боку. Ні сер Філіп, ні сер Давид не допомагали нести, натомість вони вийняли з піхов шпаги, мабуть, щоб очолити напад, як тільки виламають двері.

— Добряча деревина, — пробурмотів батько, не зводячи з них очей. — Але ж не задля того я її рубав. Дай-но мені стрілу.

Він натягнув тятиву і пустив стрілу. Пролунав зойк, і я побачив, що руку одного чоловіка прибило до колоди, його товариші допомогли йому витягти стрілу, і він одскочив убік, затискаючи рану другою рукою, танцюючи з болю і навіжено лаючись. Колода враз опинилася на землі, а люди поховалися за дерева. Скидалося на те, що вони передумали таранити двері.

— Наступний одержить стрілу в ногу або в плече, — оголосив спокійно батько. Він говорив таким байдужим тоном, наче вибирав на обід м'ясо. — Та, коли доведеться стріляти втретє, я вже цілитиму в серце або горлянку серові Філіпу. І хай нарікає на себе. Кожна людина має право захищати свій дім і сім'ю.

Проте сер Філіп, очевидячки, не мав наміру наражати на небезпеку свою особу. Я зауважив його в затінку платанів: він вимахував руками і давав якісь накази. Раптом двоє його людей вискочили з-за дерев, схопили колоду й відтягли в безпечне місце. Батько тримав стрілу на тятиві, готовий вистрілити, якщо вони наблизяться до будинку.