Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 175

Ось до цієї хатини й повернувся Магуа, скінчивши свій обхід. Але коли інші спали, він не мав і не шукав спочинку. Якби знайшовся хто цікавий та підглянув у цей час за новообраним ватагом, то побачив би, що від повороту додому й до самої хвилини, коли зібралися вояки, він просидів у кутку хатини, все розважаючи про плани на прийдешнє. Деколи крізь шпарини впадав вітерець досередини, тоді полум'я вогнища схоплювалось угору й освітлювало понурого самітника. Під таку хвилю й справді неважко було прийняти сутінкову його постать за князя темряви, що надумує різні кривди та снує плетиво зла.

Задовго ще до світанку до відрубної хатини Магуа почали один по одному сходитись вояки, аж зібралося всіх двадцятеро. Кожен мав рушницю та інший вояцький риштунок, хоч розмальовані вони були по-мир-пому. Магуа ніби не помічав їх приходу, — вони сідали собі в тіні, а дехто ставав непорушно, мов статуя, — аж поки зійшлися всі призначені.

Тоді Магуа підвівся і, вийшовши сам наперед, дав знак рушати. Вояки, ступаючи йому в слід так званим «індіанським ключем», вийшли за своїм провідником надвір. Вибрались вони проти звичаю тихо й крадькома, скидаючись радше на безгучних привидів, аніж на вояцтво, що шукає бучної слави в зухвало сміливих вчинках.

Замість піти стежкою, що провадила просто до делаварського селища, Магуа повів свій загін понад колінкуватим струмком і бобри-ним ставом. Вже розвиднялося, коли вони вийшли на галявину, що її створили ці розумні й працьовиті звірята. Магуа мав на собі давнє своє шкуратяне вбрання з зображенням лиса на ньому; але був у загоні один ватаг, що в; нього саме бобер правив за тотема, і він учинив би мало не святокрадство, якби проминув громаду своїх родаків, не віддавши їм належної шани. Отож він пристанув і так лагідно та дружньо звернувся до звірят, наче й справді були вони які мудрі істоти. Він назвав бобрів своїми братами й нагадав їм, що це завдяки його захистові досі їх ніхто не скривдив, дарма що так багато пожадливих купців спокушають індіян підняти на них руку. Він обіцяв і далі ними опікуватись, сподіваючись навзамін віддяки. Після цього він заговорив про виправу, в якій брав участь, і манівцями дав навід, що добре було б, якби вони вділили родичам своїм шмат власної мудрості.

Свідки цієї незвичайної промови слухали свого товариша так серйозно й уважно, наче їх теж переймали його слова. Раз чи двічі виринало над поверхнею води щось чорне, і гурон, побачивши це, врадувався, що мова його не йде намарне. Саме як він кінчав своє звернення, з отвору однієї напівзруйнованої хижки, де, здавалося, ніхто й не живе, вистромилась голова здорового бобра. Цей надзвичайний прояв довіри промовець сприйняв як дуже щасливу прикмету, і хоч звіря трохи поспішно сховалося назад, він розсипався цілою зливою подяк та похвал.

Коли, на думку Магуа, достатньо було віддано часу, щоб заспокоїти воякові родинні почуття, він дав знак рушати. А що індіяни подались усі враз і ходою, геть зовсім не чутною звичайному вухові, той самий достойний бобер ізнов визирнув з халупчини. Якби котрийсь гурон оглянувся назад, то побачив би, що звірина придивляється до людей з чисто людською цікавістю та пильністю. А й справді — такі певні й розважливі були рухи чотириногої істоти, що навіть найдосвідченіший спостерігач і той би не знав, як їх пояснити. Ллє все з'ясувалося, тільки-но загін вступив до лісу: звірина тоді видобулася з хижки й скинула з себе хутряну машкару, появивши з-під неї суворе лице Чингачгука.