Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 177

Привітали його достойно, мовчки й насторожено. Вояки розступилися й пропустили наперед найдосвідченішого свого промовця, що знався на всіх мовах північних тубільців.

— Ласкаво просимо мудрого гурона, — сказав делавар мовою макуасів. — Він прийшов підкріпитися сакатушем зі своїми братами з-над озер, авжеж?

— Він прийшов, — підтвердив Магуа, нахиляючи голову з гідністю східного княжича.

Ватаг простяг руку, взяв прибульця за зап'ясток, і вони ще раз обмінялися дружнім вітанням. По цьому делавар запросив гостя до хатини на сніданок. Магуа прийняв запросини, й обидва вояки, до яких долучилося ще троє-четверо старших делаварів, відійшли вкупі. Решта індіян залишилась на місці. І хоч усім їм страшенно кортіло дізнатись, що спричинило ці незвичайні відвідини, ніхто ні жестом, а чи словом не виявив своєї нетерплячки.

Під час короткого й скромного підживку розмова була вкрай обережна й точилася тільки про лови, в яких Магуа недавно брав участь. Господарі, добре свідомі, що нинішній візит має під собою якісь глибші причини, може, важливі саме для них, вдавали, проте, — і то незгірше за людей кращого виховання, — ніби це річ природна. Коли всі загодили апетит, жінки позабирали дерев'яні таці й кабаківки, і обидві сторони почали готуватись до змагань у слові.

— Чи лице великого канадського батька знов прихилилося до його гуронських дітей? — запитав промовець делаварів.

— А хіба коли було інакше? — відказав Магуа. — Він називає мій народ «найлюбішим».

Делавар притакнув головою, дарма що гаразд знав неправдивість цих слів, і провадив далі:

— Томагавки ваших юнаків поруділи від крові.

— Цьому правда, але тепер вони знов чисті й тупі, бо англійців вибито, а сусідами нашими є делавари.

Співрозмовник жестом подякував за мирне запевнення й не сказав нічого. Тоді Магуа, наче цей натяк на різанину щось йому пригадав, запитався:

— Чи моя бранка не завдає клопоту моїм братам?

— Ми радо її гостимо.

— Стежка між гуронами й делаварами коротка й відкрита. Нехай мій брат відішле її до моїх жінок, коли вона завдає йому клопоту.

— Ми радо її гостимо, — ще більш вимовистим тоном сказав ватаг делаварів.

Магуа, трохи ошелешений, що йому так виразно відмовляють права одібрати назад свою бранку, але вдаючи байдужість, помовчав кілька хвилин.

— Чи мої юнаки залишають досить делаварам місця полювати в горах? — озвався він урешті.

— Ленапи — господарі на своїх пагорбах, — відповів делавар згорда.

— Це гаразд. Червоношкірі завше справедливі. Чого б вони мали гострити ножі й томагавки одні проти одних? Хіба ж блідолицих не більше, як ластівок буває в пору квітів?