Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 176
Фенімор Купер
РОЗДІЛ ХХVIII
В. Шекспір, «Багато галасу знічев'я»
Плем'я, або, певніше, половина племені делаварів, що про них часто згадувано і що їхній теперішній табір був дуже близько до тимчасового селища гуронів, могло виставити приблизно стільки ж вояків, що й гурони. Як і їхні сусіди, делавари вступили за Монкалмом на землі англійської корони і чинили звідти руїнні набіги на ловецькі грунти могоків. Але з властивою для тубільців таємничою стриманістю вони відмовили білим у підтримці саме тоді, коли ті найбільше цієї допомоги потребували. Французи по-різному пояснювали це несподіване відступництво своїх союзників. Переважала думка, що вони так повелися з поваги до давнього договору, який запевнював делаварам військову опіку Союзу шести народів, і тепер їм не хотілося виступати проти колишніх своїх оборонців. Щодо самого плем'я, то воно через своїх посланців заявило Монкалмові по-індіянському стисло, що топірці їхні притупіли і потрібен час, аби їх загострити. Провідник Канади визнав за розумніше терпіти недіяльного друга, аніж кепсько заміреною суворістю зробити з нього відвертого ворога.
Того ранку, як Магуа провів свій мовчазний загін від бобриного селища до лісу, сонце, зійшовши над делаварським табором, освітило люд, заклопотаний уже денною метушнею.
Від хатини до хатини снували жінки, одні готували сніданок, інші прибирали щось там, і кожна не пропускала нагоди перекинутися словом з приятелькою. Вояки стояли гуртами і більше мовчали, а коли вже промовляли що, то добре виважуючи думку. Між оселями було розкидано силу мисливського знаряддя, хоч ніхто наче не збирався на лови. Де-не-де вояки переглядали свою зброю, при тім далеко пильніше, аніж якби малося йти на лісового звіра, і всі час від часу звертали погляди до великої й німої хатини посеред селища, куди, здавалося, й думки їхні були спрямовані.
Раптом з найдальшого краю скелястого узвишшя, де розташувалося селище, вигулькнула чоловіча постать. Чоловік був без зброї, а його розмалювання мало метою радше злагіднити, аніж підкреслити вроджену суворість обличчя. Ставши на видноті, він затримався і приязним жестом підніс руку вгору, а тоді вимовно приклав її до грудей. Делавари відповіли на його привітання і таким самим дружнім жестом запросили незнайомця ближче.
Підохочений цим, він зійшов з широкого прискалку, де його обриси чітко вирізнювались на тлі порожевілого неба, і гордовито рушив до центру селища. Коли він ішов, чулось лише подзвякування срібних оздоб, що прикрашали йому руки й шию, та ще теленькали дзвіночки на його оленячих мокасинах. Дорогою він чемно вітався з вояками, але на жінок навіть уваги не звертав, так наче йому байдуже було до їхньої думки. Наблизившись до гурту вояків, що поважною поставою виразно засвідчували своє старшинство в племені, незнайомець зупинився, і делавари в цій енергійній і стрункій постаті впізнали добре відомого гуронського ватага, Хитрого Лиса.
