Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 158

— Не відходьте від суті, — перебив його нетерплячий Гейворд. — Гурони ж кожну мить можуть повернутись.

— Не бійтесь. Чаклунові дається свій час, так само як і мандрівному провідникові у селищах білих. Що нашу розмову не переп'ють, ми гарантовані так само, як і священник, починаючи двогодинну казань. Отож ми з Анкесом спіткали загін цих шельмаків, що повертався з походу, і хлопчина трохи задалеко вирвався, як на розвідника. Правда, не можна його й винуватити — гаряча кров у хлопця, а тут ще гурон виявився боягузом і, втікаючи, навів Анкеса на засідку.

— І дорого він заплатив за цю слабкодухість!

Розвідник значливо черкнув рукою по горлу й кивнув головою, — мовляв, «я розумію». Потім повів далі, вже голосніше трохи:

— Втративши хлопця, я напосівся на гуронів, як ви, певно, здогадуєтесь. Дійшло до сутички з одним-двома з їхніх, що відстали, хоч це тут ні до чого. Коли я підстрелив тих двох гемонів, то вже без нових перешкод підійшов під саме селище. Випало так, чи, вірніш, на це була виразна воля провидіння, що натрапив я на їхнього славетного чаклуна. Він саме перевдягався, готуючись стати на бій з сатаною. Ну, я легенько й лупонув його по голові, відбив ошуканцеві памороки на часину. Тоді заткав йому рота жменею горіхів, щоб не галасував, і прив'язав між двома деревцями, а сам нап'яв на себе його ведмежу. шкуру, аби й далі своє робити.

— Але ж і чудово вдаєте ви звірину! Самого ведмедя могли б осоромити.

— На бога, майоре! — відповів улещений лісовик. — Кепський був би з мене учень, якби, стільки років проживши в лісовій глушні, не вмів я наслідувати вдачі й рухів цієї звірини. Коли б це рись чи й ціла пума — то я б так зіграв, що тільки ну! А вдавати такого тупака, як ведмідь, якоїсь там зграбності й не треба. Хоча, правда, легко його й переграти. Еге ж, перебільшити природу куди простіше, ніж їй дорівнятись. Не кожен наслідувач це знає, але воно так. А втім, уся наша праця ще попереду. Де ж наша панночка?

— Хтозна! Я заглядав до всіх хатин у селищі й ніде ані сліду не завважив.

— А ви чули, що псалміст сказав на відході: «Вона близько й чекає на вас»?

— Я гадав, що то про нещасну цю жінку…

— Простак той налякався й трохи ніби не до речі бовкнув, але він щось мав на думці. За цими стінами цілий табір можна заховати. А що ведмідь повинен уміти лазити по стінах, то я й зазирну поверх них. Є ж десь тут, либонь, горщики з медом, а я, ви знаєте, звір ласий до солоденького.

Розвідник оглянувся, засміявся на власний дотеп і з удаваною ведмежою незграбністю подерся на перегорожу. Але вибравшись нагору, він зараз же знаком звелів Данкенові мовчати й поспіхом спустився вниз.

— Вона тут, — прошепотів він. — Онде за тими дверима. Я б спробував яким словом утішити бідолашну, але боюся, що, побачивши таке страховище, вона ще й глузду рішиться. Хоча, як на правду, то й ви, майоре, в цім розмалюванні не вельми чарівні.