Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 159

На ці слова Данкен, що був уже кинувся до дверей, прикро сахнувся назад.

— Хіба я такий уже гидкий? — аж засмучено спитав він.

— Вовка то ви не налякали б і королівського стрільця не відвернули б від пострілу, але я знав час, коли ви краще виглядали. Як на індіянку, то ваше посмужене лице зовсім не відразливе, хоч білі дівчата воліють природний колір шкіри. Ось, прошу, — розвідник показав на кришталево чисте джерело, що прискало зі скелі й нижче губилося в розколині. — Можете собі змити сагаморову оздобу, а коли повернетесь, я спробую вас розмаїти по-новому. Чаклуни так само часто міняють розмалювання, як міські джиґуни вбрання.

Розважливому лісовикові не треба було шукати дальших аргументів. Ще й не скінчив він, як Данкен уже припав до води. В одну мить усі відстрашливі чи бридкі риси з обличчя зникли, і юнак знову став чистий лицем, як природа його обдарувала. Так підготувавшись до зустрічі з коханою, він похапцем попрощався з товаришем і зник за дверима. А розвідник зичливо подивився на нього, кивнув услід головою й пробурмотів побажання щастя. По цьому він заходився спокійнісінько нишпорити по коморі — бо печера, крім усього іншого, правила гуронам і за схованку ловецького здобутку.

Дорогу Данкенові вказувало тільки слабке мерехтливе світло, та закоханому його вистачало на цілу Полярну зірку. Прямуючи на цей вогник, добувся він до неба своїх надій, а власне — до другого закапелка печери, пригаченого для такої важливої бранки, як дочка коменданта форту Вільям-Генрі. У цьому приміщенні валялося повно різного знадібку, награбованого в нещасному форті. І посеред того всього навалу знайшов він ту, кого шукав, — бліду, стривожену, налякану, але все так само любу. Девід попередив її про ці відвідини.

— Данкен! — скрикнула вона й задрижала на звук власного голосу.

— Еліс! — відказав він, перестрибуючи через валізи, скриньки, зброю, меблі, аж поки станув обік неї.

— Я знала, що ви ніколи мене не покинете, — мовила вона, підводячи до нього очі, і рум'янець на мить заграв їй на засмученому обличчі. — Але ви самі! Я вдячна вам, що мене не забуто, але краще б, якби ви не зовсім самі були.

Помітивши, що вона дрижить і ледве на ногах тримається, Данкен лагідно посадовив її і розповів про всі ті пригоди, які читач уже знає. Еліс слухала, затамувавши дух. І хоч Данкен, шкодуючи її почуття, лише між іншим згадав про горе бідолашного батька, дівчина розплакалась так гірко, як, здавалося, ніколи ще в житті не плакала. Одначе ніжні слова юнакові потрапили її швидко заспокоїти, і далі вже вона слухала його розповідь стриманіш та уважно.

— Отже бачте, Еліс, — закінчив він, — вам треба напружити всі сили. З допомогою нашого неоціненного досвідченого друга, розвідника, ми можемо вирватись від цього дикого народу, тільки вам доведеться виявити всю свою мужність. Пам'ятайте, що наша втеча поверне вас у батькові обійми і що його щастя, як і ваше також, залежить від цих ваших зусиль.

— Чи ж можу я заради батька цього не зробити?