Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 90

Минає день, минає ніч. Чи то час сплющився, б’є в очі сліпучим чорно-білим сонцем. Дон раптом зупиняється, відпускає капюшони – Макс валиться на землю поряд із несподіваним третім. Від чоловіка тхне.

– Нормально, – чує Дона. – Далі самі.

Макс ще не встигає усвідомити нову страшну біду, бачить – чоловік напружується з останніх сил, перевертається на живіт, спирається на тремтячі кінцівки, підводиться… У нього сіре, наче вкрите попелом, зморшкувате лице з проваленими щоками. Неголене підборіддя ховається під смішним рожевим шаликом, обмотаним навколо шиї разів із п’ять, довга сіра полотняна куртка залатана біля кишень, сині лижні штани засунуті у фетрові, як у стареньких бабусь, рвані валянки з гумовими калошами, а через плече перекинута чимала повна торба.

– Як звешся? – Дон простягає сірому невеличку флягу.

– Ботва, – чоловік відпиває з фляги, повертає провідникові.

– Давно від самогонників утік?

– Три дні тому.

– Недалеко відійшов.

– Собак потравив…

– Розумний… – Дон роздивляється бідаху. – Вживаєш?

– Є…

– А чого ж дременув?

– Били, суки…

Дон киває, мовляв, зрозуміло. Підхоплює рюкзак.

– Не відставайте, – ногою буцає другий рюкзак і намет до Ботви і Макса, суне у хащі.

Макс силкується підвестися – е-е-е… ти! стояти! – та тільки сідає, спирається на руки. Третій – зайвий! Третій, здається, це він. Потилиця липка від крові, пече. У голові паморочиться. Їсти… Не подохнути… Сірий, певно, не промах. Підхопився, хоч волочився мертвяком. Дожене невблаганного Дона. А Макс…

Ботва проводжає Дона настороженим поглядом, несподівано швидко дістається Макса, присідає, обмацує кишені його куртки.

– Палити… Палити маєш?

– Ти…

– Сигарети є?

– Ні.

Ботва із прикрістю кривиться, підводиться, простягає Максові руку.

– Тримайся.

А-а-а… Третій – добрий? Бог послав? Випростовує руку – спробуй. Ботва старається. Тягне Макса з землі.

– Давай, братику…

– Ти… У тебе є ім’я? – Макс стоїть впритул до смердючого сірого чоловіка, учепився в нього, хитається.

– Ботва, – криво всміхається той. – Що важче – рюкзак чи намет?

– Намет… – зізнається, шкодує тієї ж миті. Зараз це падло вхопиться за рюкзак, залишить йому намет. Принюхується – від Ботви тхне не тільки смородом.

– Ти… Що тобі Дон пити давав?

– Спиртяка… – Ботва закріплює на своїх плечах намет, допомагає Максові вдягнути рюкзак, озирається у бік Дона, якого вже ледь видно поміж дерев. – Командир суворий… – зі співчуттям дивиться на Макса. – Сам йти зможеш?

– Спробую, – відповідає Макс, робить крок, і Ботва вчасно пірнає під Максову руку, притримує його.

– Нормально, – каже словами Дона.

Ліс схлипує – бідахи! – пускає сльозу, чи то нестійкий весняний сніг тане на сонці, падає долу. Двійко слабких тягнуть ноги у хащі. Макс висить на Ботві.

– Витягни мене звідси… Відплачу… Клянуся…

– Де він зник? – Ботва дивиться вперед по курсу.

– Крива сосна… Бачиш?

– Так.

– Туди, – пихатості немає. Звик примічати дерево, кущ, горбок, де останній раз бачив Дона, коли той, сволота підла, кидав його, чвалав геть, наказуючи ворушити ратицями.