Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 88

Треба сильно подорослішати, аби впевнитися, що життя важливіше. Та вони, хвала Господу, були юні… Спустошливе виснаження фізичної близькості не змусило розімкнути обіймів, відкинутися, заспокоїтися – все кружляли легким божеством із вісьмома руками-ногами, двома головами і одним… серцем.

Отямилися нескоро, тільки коли змерзли, як цуцики. Лежали – голі і щасливі – трусилися від холоду, навколо них плигала руденька Боні. Дора повернула лице до Данка, запитала жестами:

– Ти привів мене сюди для того, аби я стала твоєю?

– Ні…

– А навіщо?

– Я навчу тебе говорити… – сказав Данко. – Тут…

Ані слова! Слова забирають силу. Тільки на шостий день божевільних мандрів знесилений Макс врешті усвідомив: кожного наступного дня ставатиме все важче. Непотрібні роздуми годин на п’ять вдумливого монологу залишилися у минулому житті, оперативно мінімізувалися у конкретні, короткі тези. «Подохну! – билося. – Тікати! До людей…»

Здичавів… Волосся скуйовдилося. Колюча щетина не додавала обличчю мужності, дратувала – змокала, як жадібно пив гарячий чай з того, що траплялося під ногами, тієї ж миті обмерзала, і шкіра під нею пульсувала від болю. Ноги несли від страху, бо раз упав і постановив:

– Все! Аут!

Дон посунув далі, та не відчай заблукати підкинув Макса. Розпарений важкою ношею, враз став холонути, за мить уже трусився, слабшав і байдужів: а пофіг… І тільки коли тілом раптово розлилося неприродне оманливе тепло, зрозумів – зараз заплющить очі і… помре.

Та не зранені ноги, не стомлена спина, не порепані нігті з запасом бруду і не сіре, як тлін, волосся на пиці правили бал. Шлунок! Голодний лютий шлунок давно залишив постійне місце проживання, залишив там лише хронічний SOS: «Їсти! Їсти! Їсти!», переселився у голову, жер мозок. Нездійсненною розкішшю залишився у мріях перший день з гречкою, печивом, смаженою на вогні рибою. На другий день знайшли сухі гриби під снігом, а потім три дні поспіль – тільки густий відвар з березових бруньок. Дон, падло, наче навмисне вів такими стежками, що тут не те що людей, скоро й беріз не зустрінеш.

– Усе одно березові бруньки більше трьох днів краще не вживати. Печінку садять… – спокійно відповідає Дон. Голову до землі, сліди на снігу вивчає.

– А де білки? Чому тут немає білок? Чи їжаків… – знесилений Макс сидить під смерекою, притулився до стовбура, нишпорить поглядом по гілках.

– Багаття розведи, бо звалишся.

«Багаття, багаття… Та пішов ти! Досить! Я йду! Сам запалюй своє багаття!» – думає зухвало, підводиться на тремтячих ногах, та сил вистачає дійти лише до сухого стовбура зламаної вітром сосни. І трісок не треба колоти – суха хвоя зійде.

– Дика вишня… – Дон стоїть біля невеличкого дерева, обдирає зі стовбура смолу, жує. – Ходи, бо сам усе з’їм.

– Ти… Ти кепський інструктор! І провідник! – Макс суне до вишні, труситься від істеричного відчаю. Стискає пальцями найбільшу краплю смоли, та відірвати від стовбура не може. – Ми не на маршруті… Ти заблукав! Якби ми рухалися правильно – були б і потічки, і білки, і печери…