Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 92
Люко Дашвар
– Ні! – Макс смикається, подається до Ботви. – Дай!
– Сховай. – Дон без емоцій дивиться на чоловіка. – Зранку підеш. До людей більше доби дибати. Покажу, куди йти. Впораєшся. І харч згодиться.
Ботва розгублено дивиться на провідника.
– А як же ви?
– Нормально. У нас свій маршрут. Зранку розійдемося.
Макс приголомшено усвідомлює нову біду, по-звірячому хижо пригинається, Ботві в очі:
– Дай… їсти…
Ботва – то на Дона, то на Герцога.
– Командире… Можна я Герцогу трохи хліба дам?
– Кашу віддай.
Дякую! Дякую, брате! Макс ковтає пшоно маленькими крихтами. Смачно… Господи, як смачно… Ця Ботва – свята… Святий… Нащо йде? З ним… не пропадеш. Дотягне. Нагодує…
– Дякую…
– Чай будеш? – питає Дон.
– Дякую…
– То ти Герцог?
– Дякую, дякую… – Макс похапцем притуляє до рота гарячу кружку, вдихає сумнівний аромат дешевої чайної пилюки, забутої мисливцями. Посміхається, як дурний. – Чай…
Допиває до сухого денця, валиться біля вогнища.
– У хаті не спатимеш? – питає Макса Дон. – Там лежаки є… І подушки з сіном.
– Тут полежу трошки… Гарно…
Тілом розливається блаженний спокій. Очі злипаються. Слова чоловіків біля вогнища прориваються у свідомість окремими короткими уривками.
– Дім де? Далеко човгати? – питає Дон.
– Який дім?…
– Бомжуєш?
– Є таке.
– Давно?
– А-а-а…
– Горілка?
– …І що я мав робити?
– …Нормально. Тільки… самому…
– Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…
– …У торбі мотлох…
– Борг…
– Що за борг? – а Дон, виявляється, балакучий.
– Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…
Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.
– Наприкінці червня, – веде далі. – Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…
– Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…
– Та потонула…
– Ну, тонуть. Один біс.
Макс глухне. Люба… Глухне і чує – кожне слово.
– Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…
– Навіщо?
– До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитовку прочитав.
– Не пішли?
– Та піду… Кажу ж – борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…
– Щоб у першу ж церкву зайшов!
– Аби гроші… Хоч на свічку яку.
– Візьми.
Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.
– Проп’єш – знайду й уб’ю, – обіцяє спокійно.
Ботва виправдовується мляво і щиро, хрестить сіру куртку.
Макс не чує. М’язи, кістки, думки – все паралізоване тваринним страхом: от Ботва зараз підведеться, підійде до Герцога, буцне ногою: не ти її?…
Підводиться Дон.
– Годі базікати. Спатимемо.
Підходить до Макса, торкається плеча.
– Підйом.
Макс зацькованим звірком відсахується, сідає на суху траву, зіщулюється, наче від удару. Відводить погляд – залишатися у компанії тих двох неможливо. Уява крутить – мить-дві, Дон з Ботвою вгризаються в шию Макса: ти?! Ти?!
– Тут… посиджу… трохи.
– Як знаєш, – Дон уже суне до заїмки, та раптом зупиняється. Відв’язує від рюкзака дорогі Максові черевики, кидає Ботві.
– Вдягни. Бо ти у цих валянках – наче з божевільні втік.
Ботва тут же перевзувається, роздивляється обнову.
