Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 91

Біля кривої сосни Ботва остаточно охляв. Сидів на землі, набирав сніг у жменю, тер мордяку, вдивлявся у темний ліс. Макс притулився до нього, як до рідної мами, чи то блажив, чи то марив.

– Я Герцог… Чуєш? Віддячу… Тільки доведи мене до Дона.

– Командира звати Дон?

– Дон, – шепоче Макс порепаними вустами. – Ти був на Балі?

– Це що?

– Рай!

– Поживу краще…

– Добре. Ти… Ти житимеш краще від усіх. Слово Герцога. Підводься! Підемо… Ти зможеш… Це я… Я… – Макс хоче сказати: «Я знайшов тебе! Без мене ти б здох…» Замовкає.

– Герцог – поганялово? – Ботва через силу підводиться, кидає намет на землю.

– Ім’я… – Макс не зводить з Ботви очей. Вивільняє плечі від рюкзака. Простягає руку…

– Красиво, – Ботва допомагає Максові зіп’ястися на ноги. Роззирається. – Куди?

– Туди, – навмання махає рукою Герцог.

День зникає несподівано, як англієць. Лісу нема – ні дерев, ні кущів, ні стежок. Тільки їдуча, як запах Ботви, безпросвітна чорна порожнеча.

– Дванадцять… Дванадцять мільйонів! Анджеліна стільки отримала… За Лару Крофт, – Макс і сам не знає, що верзе. Інстинкт самозбереження самознищився – меле язиком, останні сили розпорошує. Вчепився рукою у плече Ботви, волочиться. – Поїдемо до Парижа… Піднімемося на верхівку Ейфелевої вежі, з парашутами… Чи до берберів у Марокко. А краще зафрахтуємо яхту… З тобою не страшно… У море… Ти… Ти – Ботва. Ботва фореве!

– Герцог! Дивися… – Ботва зупиняється, вдивляється у темряву.

Макс на мить відпускає плече чоловіка, витягує шию, примружує очі. Що?

– Ніби вогник…

– Не бачу, – шепоче спустошено і падає в чорноту.

– Нащо ти його тягнув?

– Ну, не кидати ж…

– Не чіпай. Хай отямиться…

– Від гарячого скоріше повернеться.

Макс чує голоси впереміш із теплою ласкою вогню і гарячим пійлом: хтось підносить кружку до його вуст, намагається влити рідину в рота.

– Як до самогонників прибився?

– Підпоїли, в автівку заштовхали і привезли.

– Довго батрачив?

– У серпні попалився… Тільки… то не самогонники. Горілку ліву розливають нелегально. Щотижня дві фури відправляють.

– Знаю.

– Звідки?

– Буваю тут. Час від часу.

– Одного разу цигани заблукали. На базу припхалися…

– Повбивали?

– Усіх. А як хто з рабів слабшає, тих теж…

Ботва замовкає, нахиляється ближче до Макса.

– Герцог… Ти як?

Макс отямлюється від різкого смороду Ботви. Розплющує очі.

– Ну… От і файно! – Ботва всміхається, підхоплює Макса, допомагає йому сісти.

Макс мимоволі спирається руками на землю, дивується – а де сніг? Велике багаття тріщить дровами посеред широкої, вкритої сухою травою галявини. У світлі вогнища Макс не відразу помічає невеличкий дерев’яний сарайчик під деревами. Він схожий на відьмине кубло з казок – стирчить за метр над землею на міцних дерев’яних палях, як на курячих ніжках.

– Дім? Тут дім?

– Мисливська заїмка, – відповідає Дон. – Сіль знайшов. І чай…

– Справжній? – не вірить Макс.

Дон не відповідає, прискіпливо дивиться на Ботву.

– Харч маєш?

Ботва киває, дістає з торби брудну газету, обережно розгортає – всередині окраєць хліба з долоню і грудка пшоняної каші.

– Сховай! – розпоряджається Дон.