Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 89

– Нормально. Маршрут такий.

– До людей треба! Їсти… попросити…

– То режим жебраків! А ми працюємо в режимі подвигу. – Дон однією рукою відсуває Макса від вишні, другою легко відриває велику краплю смоли – Максову краплю! – і кидає до свого рота.

Усе! Це остання крапля! Макс закляк – неконтрольована червона лють зароджується в районі скрученого голодом шлунка, одночасно вистрілює у п’яти напрямках – заповнює голову, кінцівки – народжує червону зірку невтримного гніву.

– Сука! Ти паскуда і сука! Ти… ти звільнений! – белькоче чортзна-що, не кидається на Дона, ні! – куди там з Доном боротися. Спостережливим зайцем зиркає по боках, ніби під кожним кущем скатертина з наїдками розкинута, а йому лише вибрати, до якої підсісти, йде геть – без рюкзака, намету… А до сраки! Доповзе до людей. Договір… про екстрим-тур… розірвано! Через форс-мажорні обставини.

– Мажор… – чує за спиною презирливий голос Дона.

Не смій! Ніколи не смій називати мене мажором! Що ти знаєш про мене, виродку? Хто тобі сказав, що чесноти людини вимірюються її здатністю тупо брьохати… життям… і мріяти тільки про шмат хліба?! Паскуда…

Планів нема! Рафінований випускник «Інституту ауф дем Розенберг» і Лондонської школи економіки кладе на плани… Геть! Ламає гілки ногами, розмахує руками – з дороги! Немає у горах абсолютно безлюдних місць. То Дон спеціально петляє, а Макс ітиме навпростець і врешті-решт знайде людей… І сил вистачить… І доведе…

Очі обмацують ліс, ноги наштовхуються на горбок. Макс уже піднімає ногу, аби забратися на нього, скошує очі долу і завмирає – то не горбок… То людина. Лежить сірим каменем, снігом зверху припорошений, як торт цукровою пудрою…

– Доне… – шепоче вражено.

Присідає біля непорушного чоловіка, дивиться приголомшено, торкнутися страшно.

– Доне!

Підскакує, озирається і раптом ціпеніє – крізь байдужі дерева, що за примхою гори стікають долу, вдалині видно невеличку розчищену галявину, огороджену тином, а на ній… Халупка, друга менша, металеві бочки купою і люди… Люди!

Макс не витрачає сил на слова. Задихається неймовірною радістю, переступає через непорушне тіло, біжить схилом униз…

Дон спокійно підхоплює з землі чималий уламок льоду, прицілюється… Чпок!

Макс падає долілиць. «Я більший… за білку…» – сигналить у мізках. Недбало відкидається на спину, дивиться на Дона. Сил катма, не підвестися. «Як піде… не дожену…»

Дон спокійний, як мертва вода. Підходить до чоловіка, ляскає по щоці.

– Живий?

Макс бачить, як чоловік розплющує очі…

– Від самогонників? – Дон нахиляється, мацає пульс на шиї. «Так», – самими повіками підтверджує чоловік.

– Погано, – говорить Дон.

Підводиться, йде до краю схилу, дивиться вниз, на людей і халупки, довго, ніби вирішує, що робити далі. Повертається швидко – вирішив? – вдягає на плечі обидва рюкзаки, намет, хапає чоловіка і Макса за капюшони курток, тягне у ліс, як той віл, що – скільки на нього не накидай – подужає.

Макс волочиться бездіяльною тушкою, косить на несподіваного третього, намагається зрозуміти, наскільки зменшуються чи збільшуються його шанси вижити.