Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 45

— Хотіла б я знати, — вголос розмірковувала Емілі, — чи хтось мене пам’ятатиме через дев’яносто років по моїй смерті.

— Цей старий цвинтарик заповнений майже вщерть, — говорив кузен Джиммі. — Є ще місце отам в кутку для Елізабет і для Лаури, ну, може, для мене. А для тебе тут місця немає, Емілі.

— Я не хочу бути похованою тут, — вибухнула Емілі. — Я вважаю, що це прекрасно — мати свій родинний гробівець, ба навіть цвинтар, ось такий, як цей, однак я хочу лежати в Шарлоттетауні, поряд з моїми батьками. Але мучить мене, кузене Джиммі, одна думка: ти теж припускаєш, ніби я помру від сухот?

Кузен Джиммі проникливо заглянув їй у вічі.

— Ні, — відповів. — Ні, курчатко. Ти маєш у собі достатньо життєвої сили й снаги, щоб жити довго. Ти не станеш легкою здобиччю смерті.

— Я відчуваю так само, — погодилась Емілі. — А тепер скажи мені, кузене Джиммі, чого цей дім на горі виглядає покинутим?

— Котрий? Ага! То дім Фреда Кліффорда. Фред почав будувати його ще тридцять років тому. Він саме збирався одружуватись, його нареченій план будинку припав до смаку. Будівельні роботи вже добряче просунулися вперед, коли ж наречена зненацька розірвала заручини. Дім залишився у стані, в якому ти бачиш його тепер, від тої пори там не забито ні цвяшка. А Фред виїхав до Британської Колумбії. Там оселився, взяв шлюб і живе щасливо. Але продати землю з недобудованою домівкою не забажав, із чого робимо висновок, що жало й досі стримить у його серці.

— Шкода тієї домівки. Хочу, щоб її було завершено. Вона має бути завершена, бодай тепер.

— Гм, гадаю, цього ніколи не станеться. Бачиш-но, в жилах Фреда тече кров Шіплі. Одна з дочок старого Х’юго доводилась йому бабцею. А доктор Барнлі, що мешкає он там, нагорі, у сірому домі, — ще більше Шіплі, аніж Фред.

— Він також твій родич, кузене Джиммі?

— Сьома вода на киселі. Він добрий лікар, Емілі, але нудний, ох і нудний дідуган, ще нудніший за мене. Знаєш, він не вірує в Бога — тобі це вміщається в голові? Ну, я, попри все, не такий дурень!

— Що, в жодного Бога не вірує?

— В жодного. Взагалі не вірує, Емілі. І в невір’ї виховує свою донечку, а то вже, як на мене, ганьба, Емілі, — довірчим тоном сказав Джиммі.

— Невже мати не вчить її вірувати в Бога?

— Мати її померла, — відповів кузен Джиммі після хвилинного вагання. — Вже десять літ як померла, — додав упевненішим голосом. — Ільза Барнлі висока, як на свій вік, дівчинка, її волосся — мов стигла пшениця, а очі — ніби жовті діаманти.

— Ах, кузене Джиммі, ти обіцяв розповісти про Загублений Діамант! — вигукнула Емілі.

— Добре, добре. Отже, півстоліття тому до нашого краю прибув Едвард Муррей з дружиною. Приїхали з Кінгспорту навістити рідних. Вона була пишною дамою, в шовках та діамантах, немов королева, хоч гарною на вроду не була. І мала вона перстеник із коштовним каменем вартістю у двісті фунтів, Емілі. Ціле багатство у камінці, що прикрашає жіночий пальчик! Той камінець кидав яскраві відблиски на її білу руку, коли, спускаючись по сходах, вона підносила поділ своєї розкішної сукні. Та, як спустилася додолу, камінь щез.