Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 43

— Ти вважаєш, тітко Елізабет, — мовила Емілі жваво, з почуттям, — що Господь Бог поставить мені на карб, як одягну до церкви мою чорну суконку? Суконка дешева, це ясно — гадаю, Елен Грін виклала за неї свої гроші, — але ж, так чи так, я одягнена.

— Малі дівчатка, які ще нічого не розуміють, повинні тримати язика на припоні, — відказала тітка Елізабет. — Я не бажаю, щоб жителі Чорноводдя розглядали жебрацьку одіж моєї небоги. А якщо Елен Грін і справді заплатила за сукню своїми грішми, то мусимо відшкодувати їй відповідну суму. Зрештою, мала повідомити нам про це — до того, як ми виїхали з Травневого Гаю. Ні, сьогодні до церкви не підеш. Завтра можеш одягти свою чорну суконку до школи. Кінець кінцем, її можна сховати під фартухом.

Емілі скорилася долі й, тяжко зітхаючи, залишилася вдома. Але ранок, попри очікування, сумним не випав.

Кузен Джиммі взяв її на прогулянку й розкрив книгу минувшини перед її жадібними очима.

— А чому всі Мурреї поховані на одному цвинтарі? — поцікавилася Емілі. — Чи не тому, що вони занадто горді, аби спочивати разом із простими смертними?

— Ні, курчатко, ні. Наша пиха аж до такої міри не доходить. Коли старий Х’юго Муррей осів у Місячному Серпі, тут були самі ліси, що тягнулися аж до Шарлоттетауна. Не було й кладовища, тим-то старші Мурреї поховані тут, а згодом усі Мурреї висловлювали бажання бути похованими обіч предків та родичів — так і з’явився оцей родовий цвинтарик на пагорбах Чорноводдя.

— Твої слова звучать, немов рядки з якого вірша, кузене Джиммі, — зауважила Емілі.

— Так і є, то рядки з мого твору.

— А мені подобається ідея ховати своїх близьких винятково на родовому цвинтарі, — промовила Емілі дуже рішучим тоном, роздивляючись навколо.

Кузен Джиммі засміявся.

— А вони ще сміють нарікати, начеб ти не Муррей, — сказав він. — Мурреї, Берди, Стари і трохи Шіплеївської крові — то все змішалося в тобі, й навряд чи я помиляюсь!

— Шіплі?

— Так. Родичка дружини Х’юго Муррея, твоя прабабця Анджела, походила з роду Шіплі. Ти чула історію про те, як Мурреї прибули до Місячного Серпа?

— Ні.

— То слухай. Пливли вони до Квебеку, а про Штати навіть не думали. Подорож була довгою і виснажливою… Забракло їм питної води, тож капітан корабля «Місячний Серп» вирішив пристати тут до берега, аби поповнити запас води. Марія Муррей заледь не віддала Богові душу — так страждала від морської хвороби.

Капітан, тривожачись за її здоров’я, порадив їй зійти на суходіл у супроводі кількох матросів, щоб вона відчула під ногами твердий ґрунт. Вона рушила, дещо збадьорена, а коли ступила на берег, несподівано заявила: «Я тут залишусь». І залишилася — ніякі вмовляння не змусили її відступитись від свого рішення.

Старий Х’юго, власне, тоді молодий Х’юго, звісно ж, бігав, репетував, щосили переконував — ніщо не зарадило. Врешті-решт, навіть розплакався… Дружина була невблаганною. Довелося йому поступитись і теж — остаточно — зійти на берег. Відтак осіли на цій землі й стали жителями нашого приморського краю.

— От і добре, що сталося саме так, — зауважила Емілі.