Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн

Розділ 1. Домівка в лощині

Домівка в лощині розташувалася «за милю ходи звідусіль», як говорили мешканці Травневого Гаю. Стояла вона в невеликій і неглибокій трав’янистій долині й нагадувала собою не інші, зведені людськими руками будинки, а величезний брунатний гриб, що несподівано вигнався з плодючої землі. Провадила до неї вузька, майже заросла зелом стежина, схована від людського погляду ще й густим чагарником із молодих кущів. Жодного іншого будинку звідти не видно було, попри те, що селище розляглося якраз на узвишші.

Елен Грін говорила, ніби це найвідлюдніше місце на світі, присягалася, що не зосталася б тут ані дня, якби не жаліла дитини.

Емілі не знала, що її жаліють, не відала й того, що таке самотність. Брак товариства вона аж ніяк не відчувала. Її-бо компанія була доволі численною: тато, і Майк, і Зухвала Сел; і Велителька Вітрів є завжди поруч; а ще дерева — Адам і Єва, Зарозуміла Смерека та всі її найщиріші подружки-берізки.

І, звісно ж, був «промінчик». Вона ніколи не знала, якої миті він засяє, і саме лиш передчуття, радісне очікування його появи змушувало тріпотіти її серце.

Емілі непомітно вислизнула з дому на прогулянку. Сутеніло, вечір видався холодним. Вона яскраво пам’ятатиме цю прогулянку все своє життя — може, тому, що була вражена якоюсь аж моторошною красою довкілля, а може, тому, що промінчик зблиснув тоді вперше упродовж тижня, але найпевніше тому, що після прогулянки сталося те, що сталося.

То був хмарний холодний день першої половини травня. Заносилось на дощ, але жодної краплини так і не впало. Тато цілий день лежав у вітальні в шезлонгу. Він раз у раз подовгу кашляв, з Емілі був неговіркий, до чого дівчинка, правду казати, не звикла. Здебільшого лежав, підклавши руки під голову, і його великі, але запалі темно-сині очі, з сонним виразом і начебто невидющі, були втуплені у захмарене небо, яке проглядало між гілля двох високих розложистих сосен, що росли перед ґанком. Ці сосни звалися Адамом і Євою. У їхньому розташуванні щодо невисокої яблуні Емілі якось помітила дивовижну подібність з позицією біблійних Адама і Єви стосовно Дерева Пізнання, зображених на малюнку в старовинній книзі, яка належала Елен Грін. Древо Пізнання виглядало достоту так само, як та присадкувата яблунька, і Адам з Євою стояли обабіч нього нерухомі, мовби застиглі, зовсім як пара сосен у палісаднику перед домівкою.

Емілі було цікаво, про що думає тато, але вона ніколи не докучала йому запитаннями, коли кашель посилювався. Вона тільки бажала з кимось погомоніти. Того дня Елен Грін теж не мала настрою балакати. Вона бурчала й бурчала через якісь дрібниці, а це означало, що Елен була чимось стривожена. Бурчала і вчора ввечері, по тому, як лікар шепотів їй щось на кухні й коли давала Емілі на сон прийдешній попоїсти хліба з цукровим сиропом. Емілі не любила хліба з сиропом, однак їла, щоб не образити Елен. Та не часто дозволяла дівчинці їсти перед сном і якщо нині дозволила, то, либонь, відчувала потребу виявити Емілі особливу прихильність.