Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 47

— Надінь капелюшок, — веліла вона.

— Ох, прошу тебе, тітко Елізабет, не змушуй мене носити це жахіття!

Але тітка, не марнуючи слів, рішуче насунула капелюшок на голову Емілі. З-під капелюшка пролунав зухвалий, хоч і дещо тремтливий голосок:

— Хай там що, тітко Елізабет, але Богові ти не можеш наказувати!

Тітка Елізабет була настільки розгнівана, що всю дорогу не озвалася й словом. Вона представила Емілі панні Браунел і поїхала назад. Тим часом уроки вже почалися. Емілі повісила капелюшок на цвях біля дверей класної кімнати й сіла за парту з покришкою, на яку їй вказала панна Браунел. Вона вже встигла сказати собі подумки, що панну Браунел не любить і не полюбить ніколи.

Панна Браунел заживала в Чорноводді слави вмілої і досвідченої вчительки, завдячуючи своїй вимогливості та вмінню тримати учениць твердою рукою. То була худорлява, середнього віку жінка з блідим обличчям, зубами, що виступали вперед (більшість зубів оголювала її посмішка), та зимними, недовірливими, ще холоднішими, як у тітки Рут, очима. Емілі відчувала, що ці немилосердні очі проникають ледь не до дна її вразливої душечки. В разі потреби дівчинка вміла здобутися на відвагу; але перед особою, чию недоброзичливість відчувала інстинктом, вона внутрішньо зіщулювалася, переживаючи радше відразу, аніж страх.

Упродовж цілого ранку Емілі залишалася центром загальної уваги. Чорноводська школа була доволі великою, в ній навчалися два десятки дівчат приблизно однакового з Емілі віку. Нині вона з цікавістю поглядала врізнобіч і думала, що те, як на неї дивляться, перешіптуючись і зачіпаючи одна одну, є щонайменше неделікатним. І раптом її пройняли гострий сум і туга за покинутою домівкою, вона болісно відчула свою самотність, пекучу потребу спілкування з батьком у їхній старій оселі, серед любих її серцю речей.

— Дівчинка з Місячного Серпа плаче, — неголосно повідомила сіроока юначка, що сиділа на протилежному боці класу. Дівчата дружно засміялися.

— Що сталося, Емілі? — запитала панна Браунел, запитала таким голосом, ніби в чомусь її винуватила.

Емілі мовчала. Не могла вона розкрити панні Браунел свого серця, надто через її тон.

— Я звикла, Емілі, негайно отримувати відповідь, якщо ставлю запитання своїй учениці. Отже: чого ти плачеш?

Відтак новий вибух стримуваного сміху. Емілі звела очі, повні розпачу, і, мов за соломинку, схопилася за вираз, почутий від батька.

— Це стосується тільки мене, — промовила вона.

Запалі щоки панни Браунел спаленіли, забарвившись ледь не кривавим рум’янцем. Очі запалали зловісним огнем.

— Під час перерви залишишся в класі — це буде тобі покаранням за твою зухвалість, — відрубала вона й перестала звертати увагу на малу провинницю.

Емілі було однаково, залишатися в класі під час перерви чи ні, бо з властивою їй чутливістю вона гостро відчула незбагненну ворожість у ставленні до своєї особи. Знущальні погляди й ущипливе хихотіння виказували якусь непримиренність. У кожному разі, їй зовсім не хотілося вибігти в сад і бавитися там зі своїми новими товаришками. Понад те, всяке бажання відвідувати Чорноводську школу її полишило. Одначе плакати — о ні, вона не плакатиме! Сиділа, випроставши спину, й дивилася в книжку. Зненацька тихе, злостиве сичання зазвучало у класі.