Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 44

— Але старий Х’юго не простив дружині такої впертості. Її могила он там, на горі, на самому вершечку. Там, де лежить червоний камінь. Ходи й поглянь, що він велів викарбувати на могильній плиті.

Емілі, вкрай зацікавлена, помчала до могили. На масивній плиті було вирізьблено три слова: «Я тут залишусь». І більше нічого.

— Ось що нуртувало в його душі, — мовив кузен Джиммі. — Він був їй добрим чоловіком, і вона була доброю дружиною та матір’ю численного потомства, а по смерті Марії він ніколи вже не посміхався. Але та давня історія все боліла йому, аж нарешті це втілилося в написі на надгробку.

Емілі пройняв дрож. Дума про старого, суворого предка з його невигаслою образою щодо найближчої, найдорожчої у світі людини була їй моторошною.

— Добре, що я Муррей тільки наполовину, — мовила вона стиха, сама до себе. І вже голосніше: — Мій тато казав мені, начебто в Мурреїв є звичай забувати кривди й образи по смерті кривдника.

— Авжеж. Але так повелося саме від того випадку. Бачиш-но, вся родина була настільки обурена його вчинком, що розгорівся справжній скандал. Дехто витлумачив той напис як свідчення невіри старого Х’юго, а саме — взялися твердити, що він не вірить у воскресіння душі. Та з плином часу його залишили у спокої.

Емілі підійшла до іншого надгробка.

— Елізабет Барнлі… Хто вона, кузене Джиммі?

— То дружина старого Вільяма Муррея, рідного брата Х’юго, що прибув сюди через п’ять років по його смерті. Елізабет була дуже вродливою, славилася красою на своїй батьківщині у Старому Світі. Вона не любила тутешньої лісової глушини. І потерпала від ностальгії, Емілі, — тужила за отчим краєм, страх як тужила. Декілька тижнів по своїм приїзді вона жодного разу не скинула капелюшка — все мріяла про від’їзд і благала доправити її назад, на батьківщину.

— Вона й спала в капелюшку? — поважно спитала Емілі.

— Хтозна, чи вона взагалі лягала спати. Але фактом є те, що Вільям не забажав одвезти її додому, тож вона таки мусила здійняти капелюшок і залишитися в нашому краї. Її дочка свого часу вийшла заміж за сина Х'юго, таким чином, Елізабет — це твоя прапрабабця.

Емілі подивилася на могилу і задумалася, чи ностальгія, бува, не тривожить столітнього сну Елізабет Барнлі.

— Це страшно — так тужити за рідною домівкою, я знаю… — сказала вона співчутливо.

— А тут поховано малого Стіні Муррея, — повів далі кузен Джиммі. — Це брат твого прадіда, помер дванадцяти літ. Він був справжнім Мурреєм (ці слова в устах Джиммі прозвучали досить урочисто).

— Чому?

— Він був такий гожий, не по літах мудрий, такий добрий! Не мав жодних вад, тому не житець був на білому світі — річ відома. Розповідають, на землі ще не народжувалася така слухняна і лагідна, така мила дитина. Його любили всі. Помер він дев’яносто років тому, жоден із теперішніх Мурреїв його не пам’ятає і пам’ятати не може, а попри те, він живе у свідомості цілого роду і, як такий, є особою більш яскравою і реальною, ніж багато хто з Мурреїв, нині сущих. Ось так воно, Емілі, — він був цілком незвичайною, світлою дитиною, а скінчилося все… отут, — кузен Джиммі вказав на невелику білокамінну плиту серед густої трави.