Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 168

«Віднині завжди писатиму до тебе, мамо, так само, як до батька, — до вас разом. Шкодую, що так довго нехтувала тебе. Я не здавала собі в тому справи, допоки не зайшла до твоєї кімнати. Вперше у ній переночувавши, я дуже ретельно застелила ліжко (тітка Елізабет не знайшла жодного недоліку), витерла порохи з усіх меблів, а, виходячи, стала навколішки й поцілувала поріг. Думала, ніхто мене не бачить, але тітка Елізабет таки запримітила мій жест і заявила, мовби я схибнулася. Чому тітка Елізабет щоразу каже, мовляв, хтось збожеволів, як бачить, що цей хтось поводиться інакше, ніж вона звикла? Я заперечила: „Ні, я просто дуже люблю цей покій“. Вона знизала плечима й промовила: „Краще б любила Господа Бога“. Але ж я люблю Бога, милий тату… і мамо… люблю Його дужче, ніж будь-коли, відтоді як маю власну, улюблену кімнату. З її вікна можна бачити сад кузена Джиммі й гайок Високого Джона, а поміж деревами ще й відтинок Чорної Води. Повз ті дерева в’ється Вчорашня Стежка. Тепер я раніше лягаю спати. Люблю лежати на самоті у моєму власному покої й складати в думках вірші, а також подумки описувати краєвид, що відкривається перед моїм зором з відчиненого вікна.

Ах, любі тато й мамо, у нас буде новий учитель. Панна Браунел до школи не повернеться — виходить заміж. Ільза розповідає, що батько її, почувши цю звістку, вигукнув: „Хай Бог оберігає цього чоловіка!“ Новим учителем є пан Карпентер. Ільза бачила його, коли раз прийшов до її батька, — за її словами, в нього буйне сиве волосся, а ще він носить окуляри. Пан Карпентер одружений; буде мешкати в будиночку при школі — там, у яру. Це так потішно, як твій учитель ходить в окулярах і має дружину.

Тішуся, що вже вдома, у Місячному Серпі. Та мені дуже бракує Діна й сріблястої кулі. Тітка Елізабет суворо подивилася на мою гривку, а втім, не сказала нічого. Тітка Лаура порадила мені не говорити про гривку і носити її далі, наче нічого й не сталося. Однак я відчула, що чиню недобре стосовно тітки Елізабет, і зачесала гривку на маківку — на чолі залишила тільки трошечки волосся. Моє сумління не зовсім чисте, але щось від гривки таки мусила залишити, щоб виглядати бодай стерпно. Рукави з буфами вже виходять із моди, тож носити їх не буду ніколи. Втім, це аж ніяк мене не засмучує, бо така мода мені не подобається. А от Рода Стюарт буде зажурена: вона-бо мріяла про час, коли стане досить дорослою, щоб носити плаття з рукавами „буф“.

Учора ввечері ми з Тедді пережили казкову пригоду. Не розповідатимемо про неї нікому — почасти тому, що була вона такою чудовою, а почасти тому, що нас добряче вилаяли б за те, що ми вчинили.

Ми подалися до Розчарованої Домівки й застали там одне вікно прочиненим. Відтак розчахнули його навстіж і вдерлися досередини. Підлога там не постелена, все у тому стані, в якому майстри залишили дім колись. Нараз я відчула, що плачу. В одній з кімнат був гарний камін. Підняли кілька полінець, що валялися на долівці, й розпалили вогонь. (Саме за це нас і висварили б, якби дізналися!) Постановили, що, коли виростемо, то неодмінно купимо Розчаровану Домівку й будемо мешкати там разом. Тедді припускає, що ми одружимось, та я гадаю, ми обійдемося без такої нудної церемонії, як одруження. Тедді малюватиме картини, а я писатиму поезії, і щоранку на перший сніданок їстимемо грінки, бекон і мармелад — як у Поповому Ставі. У нашій комірці завжди буде чимало добрих, якісних речей. Тедді помагатиме мені мити посуд, а сріблясту кулю ми повісимо над каміном, бо на той час тітка Ненсі давно вже буде небіжчицею.