Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 167

— Не люблю янголів з пір’ястими крилами, — сказала рішуче. — Янголині крила мають бути витканими просто з веселкових барв.

На підлозі лежав гарний килимок, ліжко було високим, м’яким, гарно застеленим. І, на радість Емілі, над узголів’ям не було балдахіну. На вікнах висіли муслінові фіранки. Понад маленьким столиком із вигнутими ніжками примістилося овальне свічадо в геть поточеній шашелем дерев’яній рамі. Емілі захоплено відзначила, що може відбитися в цім люстрі майже на повен зріст і не виглядає в нім як страховище. Два чорних фотелі з високими спинками та вицвіла отоманка доповнювали обстанову. А ще побіля вікна Емілі зауважила коминок.

«Цікаво, чи тітка Елізабет дозволить мені палити у тім коминку вогонь?» — запитала себе Емілі.

Покій був напоєний чарами, що вирізняють усі кімнати, де обстанова є вишуканою, а стіни й підлога у своїх тонах, у своєму стилі згармонізовані з усім приміщенням. Емілі ясно це усвідомлювала. То був її покій; вона вже любила його, почувалася в нім удома, нібито мешкала тут віддавна.

— Саме тут моє місце, — прошепотіла щаслива Емілі.

З насолодою відчувала близькість своєї матері, мовби Джульєтта Стар зненацька матеріалізувалася й постала перед дочкою навіч. Емілі захоплювала думка, що цю мереживну серветку, напевно, зроблено руками її матері. В покої стояв легкий нудотний запах. Неначе душі всіх троянд, що квітли тут протягом багатьох весен та літ, сповіщали її, що вони знемагають у посмертному небутті, у квітковому своєму чистилищі. Було щось незбагненне, містичне в тих пахощах, і це збудило в Емілі «промінчик», який осяяв, освятив її кімнату раз і назавжди.

На стіні поміж картинок вона угледіла й мамин портретик, намальовний тоді, як мама була ще малою дівчинкою. Емілі розглядала його зворушено. Вона мала світлину матері — молодої заміжньої жінки, що дісталася їй по смерті батька. Тітка Елізабет, повернувшись до Місячного Серпа з Травневого Гаю, помістила її у вітальні, де Емілі бачила її зрідка, бо світлину чи не завжди було завішено. А цей, мальований, портретик золотоволосої рум’яної дівчинки віднині належав їй беззастережно. Вона могла досхочу на нього дивитися, досхочу розмовляти з ним.

— Ох, мамо, — промовила Емілі, — про що ти думала, про що мріяла, як була в моєму віці? Шкода, що не можна запізнатися з тобою тодішньою. Тільки подумати: ніхто не ночував тут, відколи ти, мамо, втекла звідси з моїм батьком! Тітка Елізабет знай говорить, що ти вчинила погано, але я так не вважаю. Таж ти втекла не з чужою людиною! Так чи так, а я тішуся, що ти втекла, бо інакше я не з’явилася б на світ.

Як ніколи задоволена своїм життям, Емілі відчинила вікно, потім лягла до ліжка, переживаючи таке щастя, яке вже межує з болем. Наступного дня, пишучи до батька, свого листа почала словами: «Любі мої батьки!»