Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 166

Емілі вже не дивувалася, що панна Браунел колись поглумилася над її творами, хоч це не пом’якшувало відчуття гіркоти. Вважала, що половина цих віршів годиться хіба для пічки, а половина таки вартує ретельного опрацювання чи переробки. Заходилася писати нову поему «Повернення додому з Попового Ставу». Оскільки в ній мав бути вшанований окремою увагою кожен із Мурреїв і кожен із Прістів, то поема обіцяла стати розлогою і приємно заповнити кілька тижнів часу молодої авторки. Добре було вдома, як добре!

«Немає на світі чарівнішого куточка, ніж Місячний Серп», — думала Емілі.

Фактом, який засвідчив зміни, що сталися в ній самій та в її житті, було визнання її права на власну кімнату. Тітці Елізабет надто припала до серця кількатижнева самотність в опочивальні, щоб відмовлятися від неї знову. Поклала собі, що вже не спатиме коло дівчиська, яке ні сіло, ні впало, серед глупої ночі, ставить приголомшливі запитання.

Тож по довгій нараді з Лаурою ухвалили, що Емілі перейде до покою своєї небіжчиці-матері. Під час її відсутності покій прибрали й цілком опорядили до дня її приїзду. Ввечері того дня тітка Елізабет повідомила небозі, мовляв, віднині вона буде спати саме в тій кімнаті.

— То буде моя власна, тільки моя кімната? — спитала Емілі з певною недовірою.

— Так. Ми маємо надію, ти дбатимеш у своїй спальні про чистоту і лад.

— Там ніхто не ночував, відколи… відколи твоя мама покинула Місячний Серп, — мовила тітка Лаура, мовила тоном, який вочевидь не сподобався тітці Елізабет.

— Твоя мати, — сказала Елізабет, холодно дивлячись на Емілі, з довгастим своїм лицем, якому одсвіт близької свічі надавав чоловічого вигляду, — втекла, зневаживши свою родину, розбивши серце свого батька. Була нерозумною, невдячною, непокірною дівчиною. Сподіваюся, ти ніколи не зганьбиш родину таким безпутним учинком.

— Ой, тітко Елізабет! — скрикнула Емілі, що їй аж дух перехопило від раптового враження. — Коли отак тримаєш свічу, то лице твоє схоже на лице мерця. О, як цікаво!

Тітка Елізабет лише скривилася та й пішла нагору. Шкода було гаяти час на умовляння-впоминання і мудрі сентенції, коли маєш справу з такою дитиною.

Емілі, вперше залишена самотою в покої своєї матері, з цікавістю роззиралася навколо. Не могла лягти в ліжко, не обнишпоривши всіх куточків. Покій виглядав старосвітським, навіть дуже, як, зрештою, всі покої в Місячному Серпі. Шпалери були неначе обсипані золотими зірками, на стінах висіли старі картинки, подекуди з девізами й прислів’ями, виплетеними з гарусу. То були власноручні витвори її тітоньок або «премії» з часів їхньої молодості. На одному з образків красувалася пара янголів-хоронителів. Емілі глянула на нього з легким презирством.