Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 158
Лусі Мод Монтгомері
— Я вже готова йти, — запевнила Емілі.
— Гм, не це я мав на думці. Ну, менше з тим. Ходім, Зіронько. Будемо йти поволі. Не думав, що сьогодні піду до Попового Ставу. Отже, ти вважаєш мене чоловіком непоказним, непривабливим?
— Я такого не говорила! — голосно запротестувала Емілі.
— Справді, не говорила. Проте я вмію читати думки, моя Зіронько. Боги вділили мені цього хисту. А ти сама вродлива — як ти гадаєш?
— Радше так, вродлива… Відтоді, як тітка Ненсі дозволила мені носити гривку, — визнала Емілі.
— Гривку! Яке бридке, простацьке слово!
— Так, негарне. Я не вживаю його в поезії, але в прозі…
Таким чином Дін Пріст мимоволі довідався, що Емілі складає вірші. І ще багато цікавих і чарівливих відкрить зробив молодик за час несподіваного походу до Попового Ставу.
Зазвичай Емілі була доволі стримана у словах за присутності чужих людей, але тут відчувала стільки доброзичливості й розуміння, що позасвідомо звірялася Дінові, як старому приятелеві. Розкрила йому святая святих своєї душі, розмовляючи з ним цілком невимушено.
Вона знову почала сильно відчувати пульс життя. Відчувала, що живе і жити буде. «Неначе пташка знову заспівала в моїм серденьку». Так вона висловила свої почуття в листі до батька, що буде написаний завтра. А як приємно ставити ногу на твердий ґрунт!
Емілі все розповіла новому другові — про своє життя, свої уподобання і прагнення, про плани на майбутнє і свою творчість. Лиш одного не повідала: про журбу, пов’язану з матір’ю Ільзи. Про це нездатна була говорити ні з ким. Тітка Ненсі могла не хвилюватися: Емілі не поширюватиме пліток, почутих у Поповому Ставі.
— Сьогодні, коли дощило й незмога було вийти з дому, я написала вірша. Починається так:
— А далі, далі буде? — спитав Дін, який знав достеменно, що Емілі тільки й чекає подібного запитання.
Емілі, зрадівши, взялася декламувати цілого вірша. Коли ж дійшла до найкращих, на її думку, рядків, то сповільнила темп і крадькома поглянула на Діна — пересвідчитись, чи він у захваті. Але парубок ішов, опустивши очі; його обличчя не виказувало нічого, крім легенького розчарування.
— Гм, — озвався він, коли авторка скінчила. — Тобі дванадцять років, чи не так? Побачимо, що буде років за десять, а поки що рано давати оцінку.
— Отець Кассіді радив мені писати далі! — майже в розпачі вигукнула Емілі.
— І даремно. Писатимеш у будь-якому разі, незалежно від чиїхось порад. Ти маєш у собі письменницьку жилку, і ця недуга невиліковна. Що збираєшся робити зі своїми поезіями?
— Маю намір стати великою поеткою або видатною романісткою, — поважно відказала Емілі.
— Ну, це тільки питання вибору, — доволі сухо зауважив Дін. — Може, навіть ліпше писати романи й повісті — це начебто краще оплачується.
— Що мені заважатиме при писанні романів, то це любовні стосунки, — зізналася Емілі. — Я певна: ніколи не вмітиму це змалювати. Вже намагалася, — додала наївно, — і так нічого й не вигадала.
