Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 159

— Тим не журися, — потішив Дін, — з часом я навчу тебе цього мистецтва.

— Невже? — зраділа Емілі. — Так буду вдячна вам, якщо справді забажаєте мене навчити. Мені здається, з усім іншим я здатна впоратись сама, і загалом непогано.

— Тож укладаємо угоду. Пам’ятай про це і не шукай собі іншого навчителя! А скажи: що ти робиш у Поповому Ставі, коли не складаєш віршів? Невже не почуваєшся самотньою в товаристві тих двох стареньких?

— Ні. Мені вистачає мого власного товариства, — з гідністю відповіла Емілі.

— Може, й твоя правда. Зірки відокремлені від решти сього світу, вони тішаться своїм власним світлом, а чужого не вельми й потребують. А ти справді любиш тітку Ненсі?

— Так, люблю. Вона дуже добре до мене ставиться. Не змушує мене носити капелюшків од сонця й дозволяє ходити босоніж до полудня. Зате пополудні я мушу носити взуття, що застібається на гудзики, а я не терплю його.

— Ну, звісно. Ти воліла б сандаликів, зітканих з місячного проміння. Зіронько, ти зовні не схожа на свого тата, але нагадуєш його внутрішніми рисами. Чи, може, ти вдалася у свою маму? Ніколи її не бачив.

Емілі посміхнулася. В ній раптом озвалося почуття гумору.

— Ні, — заперечила. — Від мами в мене лише усміх та вії. А чоло — татове, очі й волосся — моєї бабці зі Старів, ніс — дядька Джорджа, руки — тітки Ненсі, лікті — кузини Сузанни, ноги — прабабці з Мурреїв, а брови — дідуся Муррея.

Дін Пріст голосно засміявся.

— Жива мішанка, та й годі. Як і всі ми, зрештою. Одначе душу маєш свою, власну — за це ручаюся.

— Ох, як добре, що я вас люблю! — поривно вигукнула Емілі. — Адже це нестерпне почуття — не любити людину, яка врятувала тобі життя. І я зовсім не журюся, що це вчинили саме ви.

— Добре! Бо знаєш, віднині твоє життя належить мені. Я врятував тебе, отже, ти є моєю власністю. І не забувай про це ніколи.

В душі Емілі закипів бунт. Думка про те, що її життя має належати будь-кому іншому, опріч неї самої, не припала їй до смаку. Вона була рішуче проти того, щоб трактувати питання в такий спосіб, — навіть із боку людини настільки їй симпатичної, як Дін Пріст. А сам Дін пильно стежив за її німими реакціями. Все зрозумів і посміхнувся.

— Це не дуже тобі сподобалося, так? Бачиш-но, людина завжди спокутує всі події у своєму житті, що виходять за межі буденності. От, наприклад, через подію сьогоднішню ти втратила свободу. Ні більше, ні менше.

Парубок сміявся. Жартував — річ ясна, — та Емілі почувалася досить ніяково. Зірвала придорожну квітку, кинула її на землю і столочила. Дін приглядався до неї, потішений. Коли дивився на Емілі, очі його світилися ніжністю.

— Ти виняткова особа. Ти незалежна душа. Ми будемо друзями, ми вже друзі. Завтра завітаю до Попового Ставу — прочитати те, що написала про Каролін та мою вельмишановну тітоньку. Я певен, що буду захоплений. А все ж надалі не забрідай у місця, геть віддалені від будь-якої цивілізації. Надобраніч, моя світанкова Зіронько.

Він дивився їй услід, аж доки не зникла з очей.