Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 160

— Що за дитина! — шепотів до самого себе. — Повік не забуду її погляду, як лежала на тій смертоносній скелі — нещасне, перелякане створіння. Ще ніколи не зустрічав істоти, настільки виповненої радістю життя. Так, це справжня дочка Дугласа Стара — плоть від плоті! — чоловіка, що єдиний не величав мене горбанем.

Дін нахилися й підніс потоптану Емілі квітку. Вернувшись додому, він умістив зім’яті пелюстки між аркушами давнього тому поезій, там, де на певній сторінці червоним олівцем було відзначено двовірш:

Ти — найрозкішніша з троянд, Дитя зорі та сонця.

Розділ 27. Емілі дає обітницю

Уперше від смерті батька Емілі спілкувалася з другом, який розумів її цілковито й поділяв її бачення світу. Таким другом виявився Дін Пріст. Любити легко; це почуття, як подумати, є занадто буденним, пересічним; але розуміння… О, це рідкісне явище! Цілими днями вони блукали околицями Попового Ставу, користуючись тим, що стояла прегарна серпнева погода, розмовляли про чудесне та вічне й насолоджувалися «одвічною красою природи», про що так проникливо й натхненно пише Вордсворт.

Емілі познайомила Діна зі своїми поезіями та «описами» в щоденнику. Нічого не втаїла! Він перечитав її тексти з усією поважністю і, подібно до батька, висловив кілька критичних зауваг, які анітрохи її не уразили, бо зрозуміла, що вони слушні.

— Дякуючи тобі, я знову вірю в добрих чарівниць, — мовив Дін, — а це означає повернення юності. Доки людина вірить у добрих чарівниць, доти старість їй не загрожує.

— А я сама не можу в них повірити, — зізналася Емілі. — А так би хотіла!

— Однак ти сама є доброю чарівницею, інакше не жити б тобі у країні чудес. Ти знаєш, до тієї країни не можна купити квиток. Або самі чародійки вручають паспорт Країни, або не матимеш його ніколи.

— Країна чудес. І вираз чудесний! — мовила Емілі, геть замріяна.

— Так, — підтвердив Дін, — бо означає те, за чим тужить людське серце.

Коли він говорив до неї, Емілі переживала відчуття, наче її власні мрії та приховані надії відбивалися в його словах, і то з особливою, неповторною чарівністю. Якщо Дін і був циніком, то перед Емілі він приховував свій цинізм. Проте ні: в її товаристві таки не був циніком, навіть у глибині душі, — знову ставав простодушним хлопцем із нескаламученим, чистим баченням світу природного і духовного. А вона любила його саме за ті світи, що їх щедрою думкою розгортав перед нею.

До того ж, умів бути таким веселим, таким несподівано потішним. Щоб її розсмішити, оповідав анекдотики. А ще — дивовижні прадавні легенди про забутих богів, про двірські церемонії та бали, про королівські заручини тощо. Здавалося, він знав історію всіх країн та народів, і не за підручниками, а як самовидець. Оповідав про всякі події в надзвичайно яскравих виразах. Коли говорив, скажімо, про стародавні Афіни, то Емілі, захоплено слухаючи, водночас думала про те, якого величезного значення набуває влучний вибір слів та зворотів для оповіді й творення образу. Любила згадувати про Рим як «місто на семи пагорбах». Дін знав Рим і Афіни, мовби свої п’ять пальців; де він тільки не бував!