Читать «Мій хрест» онлайн - страница 6

Тамбурна балада

Молоток залетів у вагонне вікно На сто шостому кілометрі, І обличчя мені обпекло Гарячковим подихом смерті. Він лежав на підлозі, уже не страшний, Вже позбавлений вбивчої сили, І все далі і далі у пітьмі нічній Віддалявсь той невдаха-мисливець. Він долоні, напевно, хова в рукавах, А в долонях хова сигарету. Ну чому він так зреагував На вікно з моїм силуетом? Хай не всі ми – при молотках, Але так воно, може, й лучче: Моє слово – в моїх руках. В кого кидаю? В кого влучу?.. 1985 р.

«Переночуй мене, вишневий саде…»

Переночуй мене, вишневий мій саде.

Т. Шаповаленко

Переночуй мене, вишневий саде, Бо це моя остання в світі ніч. Бо завтра хрест мені на плечі сяде, Як символ роздоріж і протиріч. Переночуй мене, вишневий саде, Вишневий саде, звешся Гетсимань. Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде, Як символ ще чого? ридань? страждань? А півня крик розбуджено-співучий Розноситиме вітер по горбах. Ось вже мене цілує в губи учень, І чути присмак вишень на губах…

Сон

На кухоньці маленькій, 3×2, Мій приятель, людина незаможна, Вигукує образливі слова Про всіх, про кого можна і не можна. І набакир збивається крава — Тка, ткана і давно уже не модна… Неправда, в нього модний комірець, І сам він – популярний літератор. І навіть сам він править за взірець. Його звуть Татом, а не Супостатом. Неправда – це ще зовсім не брехня. Неправда – це предмет купівлі й торгу. Краватку він змінив ще того ж дня, Широку й куцу – на вузьку і довгу. Купив білетик «Спринту» навмання І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»… А може, й вогку гілочку верби Він виграв на весняному базарі. А може, він рідню свою любив… – Пробачте, та про це ви вже казали. – Пробачте, я про щось уже казав? – Казав! казав! – здовкола загукали. – Ще й молока з губів не облизав! – Це в мене вуса так пообмерзали… – Та то у нього піна на губах! – Та він скажений! Кличте витинара! Я втік. А роздратована юрба Позаду розчаровано стогнала…

Сумнів

Гуляє по землі людина-функція. Гуляє, але часу не марнує. На підвіконні червоніє фуксія, Ну, тобто квітка теж функціонує. Функціонує сонце в небі синьому, Функціонують трави і дерева. Зупинишся у бігу непосильному І думаєш: «А може, так і треба?.. Гребти до себе правдами й неправдами, Як Олександр Іванович Корейко, І хай в душі якісь високі прагнення Цвірінькають, як в клітці канарейки, З кілочка на кілочок перестрибують, Все імітують сум, якісь боління… А зрештою й вони крихти отримують. Крихти, що звуться докори сумління». 1986 р.