Сонце зійшло над країною Новий Південний Уельс,Виразкою мандариновою вирячилося з небес.Кругом цегляна пустеля, вітер з присмаком сажі.Як звалася ця країна раніше – хто мені скаже?Як звалася ця країна мовою мого народу,Якої не чув ніколи, якої не знаю зроду…Оці річки пересохлі, які називаються кріки,На картах пунктиром позначені, морзянки нашого крику,Крику, застряглого в горлі, завислого на багнеті,Крику, який бумерангом вертається з порожнечіЙ, кинутий в порожнечу, зі свистом зникає знову…Скажіть мені слово, чуєте, я хочу почути Слово!..Без нього я всоте загину,без нього втрьохсоте помру,Без нього я знаю єдине, одним-одне «кенгуру»,Що значить: «не розумію» – так мій здивований предокЧужинницьку веремію означив наївно і твердо.Але його не зрозуміли і для знущання неначеНазвали так ту тварину, ту, яка звалась інакше.Вона пустелями скаче, сахаючись ваших міст,Знаком питальним загнутий її мускулястий хвіст,Її відстрілюють фермери – таку придумали гру.Дивлюсь я – і так тепер менікенгуру, кенгуру, кенгуру…Нехай усе постріляють, витопчуть, знищать, спалять.Вимерлим сумчатим вовком виє в мені моя пам’ять,Моя генетична пам’ять – як хочеш трощи і стирай її,Та сонце над головою, і тінь має форму Австралії.Маленька моя вітчизна, вона довіку зі мною.І навіть якщо я впаду,вона тільки збільшиться втроє…1985 р.
«Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був…»
Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не бувВозлюби розлюби а затим возлюби його зановоЦей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню ІзауруА про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забувЩо кумирів нових не надбав а старих розгубивЩо втомився від рішень і їхньої колегіальностіНавіть гідність свою розбудив возлюбив розгубивЗапевняючи брата і свата і ката у власній лояльностіЦей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на городЩо вистоює черги на митниці альбо на мітингиІ крім грошей не хоче ніяких уже нагородІ слухняно таврує чуже і виконує все що намітилиНе запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнисяТож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьомуЧи самому собі чи й нікому та все ж усміхнисяУсміхнися і йдиі усмішку з губи не згубиХай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшсяВозлюби розлюби возлюби розлюби возлюбиБо від ньогонічогоподібного не дочекаєшся1989 р.