Читать «Вуси» онлайн - страница 2

І вчора галушки, й сьогодні галушки: Прийди, прийди, серденько, на білі подушки. І учора куліш, і сьогодні куліш: Прийди, прийди, серденько, мою душу потіш.

Підписався, та ще й закарлюгу загнув, як хвіст у хорта. Тут вже за мною й другі почали. Хто написав:

Спробувать пера й чорнила, Що в йому за сила. Так перо пише, Як муха дише.

Хто розмазався тим «глубочайшим», а покійник Назар Семенович Тупу-Тубанець Буланенький «при сей верной оказии» ще й жалобу на свого сусіда написав, що з'їв у нього «многоплодного» індика. Отак записуємось, а диявольський лакей аж морду набік гне та регочеться.

— Не скажет вам, — каже, — его превосходительство за это писанье спасибо!

— А що ж? — кажу. — Як вміли, так і написали: йому ж схотілось нашого писання — нехай і читає по суботах.

Після сього роз'їхались гарненько по кватирах, і ні гадки собі. Аж увечері приніс до мене палатський сторож бомагу. «Прочитайте, — каже, — і розпишіться», — «Що за вража мати! — думаю. — Яку моду вигадали! Так, бачите, воно легенько розписуваться!» Прочитав, — тільки й написано:

«Его превосходительство, господин статский советник и разных орденов кавалер, предлагает г. г. членам всенепременно явиться к нему завтрашнего числа в десять часов пополунощи».

«Се, — думаю собі,— на закуску приглаша», та взяв і розписався: «Буду: хліба-солі не цураюсь». Хто його в біса й сподівавсь, яка там хліб-сіль буде!

На другий день якраз в десять часів зібрались ми до председателя. Ходимо по залі, вже й одинадцять прокукало — ні сам не виходить, ні закуски не приготовляють, а вже пора б і черв'яка заморить. Отак додержав нас до дванадцятого часу; далі лізе з кабінету в мундирі, в білих штанях, щось на шиї теліпається, ще й перстень на палець настромив. Тільки виткнувся з дверей, так зараз на мене й витріщивсь, посатанів, аж з виду зблід. Тут йому кланяються; хто бубонить: «честь имею явиться»; а він, ні на кого не глянувши, прямісінько до мене, — як крикне:

— К кому вы явились?

Дивлюсь на нього: чи не здурів? — думаю, — чого се він так грима? — А він вдруге дужче:

— Я вас спрашиваю, к кому вы явились?

— К вам, — кажу.

— А я кто такой? — пита і сам чортом на мене дивиться.

— Хведор Іванович, — кажу.

— Не Федор Иванович, а ваше превосходительство, — знов затріщав, — господин председатель, ваш начальник, милостивий государь мой! — аж запінивсь з серця.

«Тю на твого батька! — думаю собі,— чи ти сказився, чи натріскався кукольвану?..» — А він скільки глотки своєї:

— К кому вы явились?

— К вашему превосходительству, — кажу. «Нехай, — думаю, — по-твойому буде».

— А как вы явились? Отвечайте, милостивий государь мой! Как вы явились?

Що за напасть така? Не знаю, що йому й казать.

— С достодолжным уважением, — кажу.

— Разве в таком виде, — кричить, — являются к начальству с достодолжным уважением? Посмотрите вы на себя!

Оглянувсь я на себе: «все обстоит благополучно»: медалі висять, червоний пояс і шаблюка біля боку. Далі обернувся до товаришів та й питаю: