Читать «Вуси» онлайн - страница 6

— Та не бреши, — каже, — тебе ще й поліном не доб'єш. Тільки, — каже приглядуючись, — дуже спаскуднів: чого се?

— Хіба вам повилазило? — кажу.

— Вуси збрив?

— Еге!

— На біса? — пита.

— Нечиста мати в гражданську понесла, так теперечки право ношенія усов на мене не розпространяється.

— Хто се тобі вигадав?

— Його пре… теє,— кажу, — щоб йому добра не було!

— Брехали його батька сини, та й він за ними, — каже, — ти з мундиром в одставці?

— Так що?

— Так коли мундир на тобі,— каже, спасибі йому, — так і вуси при тобі!..

— їй-Богу?

— Побачиш, — каже, — я тобі й указ дам.

— Батьку мій рідний, — кажу, — на світ ти мене народив! — Як скочу з кроваті, ну його обнімать та цілувать, а він мене одпихає.

— Ну тебе к бісу, — каже, — як шпильками шпигаєш! — Бачите, одросли трошки вуси, так щетина й колеться.

Теперечки, спасибі їм, понасилали тих томів: що треба, хоч не скоро, а налапаєш, а тоді — скоріш скарб ізнайдеш, як чого тобі треба. Не у всякім повіті були такі й люди, як сей — що розказую — Захарченко: шукають, було, шукають, та й плюнуть… Таке лихо було, не повірите: коли скажуть, що право ношенія не то вусів — голови на твоїх плечах не розпространяється, то не турбуйся шукать — чи воно правда, чи брехня, стинай голову та так і ходи… Щоб я пропав, коли не правда!

Ну, як почув я од Захарченка про той указ, то де в мене й сила взялась! Повеселів, як на світ народився. Зараз жінка поставила нам закуску, випили по чарці, по другій, старої бу-тилки зо дві, слив'янки, а тим часом запрягли мені бричку, та скільки видно й заторохтів з Захарченком. Дорогою, щоб мене не побачили, обв'язався платком, тільки очі й блищать. Хто не стрінеться, пізна мене по конях і пита: «Чого се ти обв'язався?»

— Бишиха, — кажу, — нарядилась.

Приїхав до Захарченка. Як дав він мені той указ, то неначе рідного батька побачив! «Ну, теперечки, — думаю, — ваше пре… теє… чий чорт буде старший!»

Вернувся додому і два місяці висидів в карантині, поки вуси не повідростали так, що вже й жінка зо мною цілується, і люди слухають, і собаки на мене не гавкають. Вже й з Марією Уласівною в мар'яжа граємось, а тут така піднялась переписка! З Полтави повістка за повісткою: «Неукоснительно, с получения сего, имеете явиться». А я їм в одвіт: «По случаю приключившейся внезапно болезни!» — Ще з місяць підождав, так, як вже стали закручуваться, поїхав у Полтаву.

Тільки приїхав, зараз натяг на себе козакин, причепив шаблюку та й пішов у палату, себто «вчинить явку». Входжу в присутствіє… Як гляне на мене г. председатель, так його й зжолобило, аж носом закрутив.

— Что это, милостивий государь мой, — крикнув, — вы уклоняєтесь от службы и вторично осмеливаетесь явиться ко мне в усах!

— Се, — кажу, — ще не вуси, а усишки, а от, як виростуть, то будуть вусища! — А сам держусь за той указ, як сліпий за поводача.

І!.. як закричить, та підскоче, та присне:

— Я вас, милостивый государь мой, в двадцать четыре часа…

— Не гарячіться, — кажу, — кров спортите, а ось подивіться! — Та тиць йому в руки указ. Дивись, думаю, хоч повилазять…