Читать «Вуси» онлайн

ВУСИ

Літ сорок назад, а може, й більш, вибрали мене в засідателі. Замолоду служив я в воєнній, в кавалерії ще, так знаєте — не хотілось мені зробитися тим крюком. Ні, дворянство стало прохать. «Послужи, — кажуть, — громаді, годі тобі сливи сушить, та солить, та наливать». Сміються, бачите, бо я з Опошні; а тут ще жінка присікалась. «Лучче, — каже, — служить, чим байдики бить та з Марією Уласівною в мар'яжа грать!» (Була у нас сусідка така, знаєте, як співають: іду собі, підскакую…). Нічого було робить, от я й згодивсь.

Через неділь дві прислали мені повістку, що губернатор утвердив вибори і щоб я неукоснительно, з получения сего, прибув в город Полтаву для принесення достодолжн. присяги. Вийняла жінка з скрині мій милиціонний козакин: що порвалось — позашивала та швиденько й випровадила, і з Марією Уласівною не дала попрощаться; і в голову вона собі не клала, яке лихо мене там стерегло…

В неділю, після служби, присягали і з собору прямісінько поїхали до нашого предсідателя учинить явку. А председателем тоді був той… що прозвали «велике діло — опеньки». Не хочу його й згадувать, бо вмер, цур йому, щоб ще й не вилаяв! Приїздимо, ввійшли в передню; на дверях стоїть лакей в каптані і німецьких галанцях, не з наших — з председателем з Москви приїхав.

— А що, — питаємо, — чи прийма?

— Никак-с нет-с, — каже, — его превосходительство не изволят принимать, не угодно ли вам расписаться? — і показує пальцем на книгу, що лежить на столі в зелених палятурках.

Глянули ми один на другого, здвигнули плечима та й стоїмо як вкопані: не знаємо, що й робить. Тоді не було ще у нас того звичаю, що як розвозять ту гаспидську «визиту» та приїде менший до старшого, то не дає білетика, а тільки розписується.

— Что ж, господа, — каже лакей, — роты пороззявляли? извольте записываться.

— На біса ж? — питаєм.

— Так угодно, — каже, — его превосходительству. Стали совітуваться, що воно за нечиста мати ся книга;

один каже: «Се, може, той альбом, що на пам'ять вірші пишуть та пробиті стрілами серця малюють»; другий каже: «Може, схотілось предсідателеві побачить, який у кого почерк…» А лакей так над душею й стоїть: «Пишіть та й пишіть!»

От Кирило Онуфрійович Пищи-Муха як письменніший між нами й каже: «Може, він дума, що ми й писать не вміємо?» — взяв перо, трошки подумав, та й начеркав:

«При сей верной оказии, спешу виразить душевное моє прискорбие й сердечное сокрушение, что по непредвидимым обстоятельствам лишен счастья лично засвидетельствовать моє глубочайшее уважение и преданность, с которыми почтеннейше честь имею пребыть. Вашего Превосходительства всепокорнейший…» Та й закрутив… (Де б то йому не написать: сам терся по тих Петербургах!)

Дає перо — так всі од нього, як од чорта, жахаються. Один другого штовха: «Бери ти!» — «Ні, ти бери!» Далі до мене: «Починай, — кажуть, — як тобі не вигадать? Ти ж на всю Опошню брехун!» Взяв я те прокляте перо, думаю: що б мені написать йому на пам'ять? Встромлю в чорнильницю, налагоджусь писать і знов стромляю: нічого в голову не лізе! А тут ще кругом обступили, дивляться, а лакей трохи в потилицю не штовха. Примірявсь-примірявсь, а далі й думаю: він дуже ласий до дівчат, нехай же посміється, — взяв та й надрочив: