Читать «Вуси» онлайн - страница 5
Олекса Стороженко
— Хто там? — пита.
— Се я, — кажу.
— На кого ж там собаки гавкали?
— Не знаю.
— Та йди ж — крадешся!
А в мене такий звичай був, що, було, як приїду додому, то зараз, хоч і вночі, всіх розбуркаю; з дітьми граюсь, з жінкою цілуюсь, бабусю Оришку, що за дітьми приглядає, зачіпаю; а теперечки, як тать, мов той злодій, крадусь; не знаю, на яку й ступить. Підійшов до кроваті, а жінка протягує до мене руки цілуваться. Поцілувались, а вона:
— Хто се? — та мене рукою по губах… Як наробить репету. — Ой, лишечко! Злодій!.. Оришко, вогню, вогню!
Я її уговорюю, — так куди! Не слуха: і руками, й ногами від мене.
— Не підступай! — кричить. — Не підступай!
Всіх дітей переполошила, та вже Оришка прибігла з свічкою. Витріщились на мене, дивляться… здається, й я, так не я ж: нема вусів!
— Що се з тобою сталось? — пита жінка. — Чи ти живий, чи мертвий? — а сама аж пополотніла, труситься, неначе трясця її трясе.
— Тим-то й моє лихо, — кажу, — що живий.
— Що з собою зробив? — пита. — Оглашенний!
— Се ж, — кажу, — дяка тобі: тепереньки вже не буду байдики бить та з Марією Уласівною в мар'яжа грать!
— На що ж ти вуси збрив? — пита.
— Тепер состою в гражданській, — кажу, як і мені казали, — а потому право ношенія усов на мене не розпространяється.
— Чи він п'яний, чи здурів? — каже жінка, глянувши на Оришку, та як заголосить, як вдарить себе в груди, а за нею дітвора й Оришка, а бісові собаки почули, ну й собі: і виють, і скиглять, хоч з хати — та що з хати! — з села тікай… просто кінець світу наступає.
Отак цілісіньку ніч рюмали, і я з ними; сиджу та плачу. До крові губи собі подряпав: хочу, знаєте, вус крутнуть, хап за губу — нема нічого, і я вдряпну…
На другий день така напала на мене нудьга, хоч крізь землю провалиться. Що кому не скажеш, ніхто мене не слуха: діти від мене одвертаються, жінка хлипа, ні одна дворова собака, матері їх біс, до рук не йде. Думаю собі: що мені на світі робить?.. А тут стали сусіди навідуваться, і Марія Уласівна прийшла, а я од них ховаюсь, та лице закриваю, неначе казна-що таке… їй же Богу, правда! На третій день зовсім-таки ослаб — єле дишу; груди мені заложило, живіт підвело (за три дні шматка хліба в роті не було); не знаю вже, чи голова в мене на плечах, чи, може, кавун. Зовсім-таки налагодився вмирати, хоч за попом посилать!..
Коли, на моє щастя, — так вже Бог милосердний не схотів посиротить моїх діточок, — приїздить Григорій Григорович Захарченко, оттой, може, чули, що й в чорта виграв би тяжбу, так, кажу, приїздить, як глянув на мене — назад одступив.
— Що се з тобою, братику? — пита.
— Пропадаю, — кажу, — се моя за мною прийшла!