Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 36

Читаючи «Коротку історію козаччини», не можна не помітити, що ми вже маємо справу з усталеною традицією підходу до українських визвольних змагань XVII століття, взагалі до історії України. Володимир Антонович майже повністю поділяє філософські та історичні погляди, політичні переконання своїх попередників, але (як уже було сказано) викладає їх без будь-якого полемічного запалу. Пантелеймон Куліш чи Микола Костомаров у своїх історичних працях намагалися доводити, відстоювати свої погляди. Володимир Антонович сприймає їх як даність, як щось, що вже не треба доводити. Слід зазначити, що тут розглядається тільки історична праця, що стосується українсько-російських стосунків середини XVII століття.

Але в «Короткій історії козаччини» з'являється також думка, якої не було в його попередників. В. Антонович розглядає українсько-російський союз як угоду двох самостійних і рівноправних партнерів. Вивищення одного партнера над іншим тут визначалося лише хитрістю і більшою дипломатичною досвідченістю. Якщо для П. Куліша чи М. Костомарова українсько-російський договір був чимось другорядним, маловартісним, порівняно з Переяславською радою 8 січня 1654 року (власне, вони взагалі не вважали його (особливо П. Куліш) за договір, то для Володимира Антоновича актом приєднання України до Московського царства є не Рада 1654 року, а сам правовий документ, де і були зафіксовані засади взаємодії сторін. Звичайно, не можна сказати, що ця точка зору була чимось новим або оригінальним і в українській і в російській історіографії, але безумовним є те, що саме В. Антонович ввів цю думку до українського історичного дискурсу.

Та повернімося все ж до наукових праць Михайла Драгоманова. Стаття «Пропащий час. Українці під Московським царством 1654–1876 pp.», яка за стилем скоріше публіцистична, ніж наукова, наштовхує на думку, що вона є його відповіддю на Емський указ 1876 року. Побутує думка, що це лише початок великої (але, на жаль, незакінченої) наукової праці про політичне життя України у XVII столітті.

Михайло Павлик у передмові до першого видання «Пропащого часу» висловив припущення, що М. Драгоманов покинув писати українську політичну історію XVII століття через особисті переконання: «В самім кінці розвідки мусів бути поданий загальний висновок і вказаний Україні вихід із її пропащості під Росією. Логічний вихід тут міг бути лиш один – відірвання України від Росії». Але добре відомо, що М. Драгоманов був противником такого розвитку подій, саме тому, на думку М. Павлика, він і не закінчив твору.

У статті «Пропащий час» М. Драгоманов передусім звертає увагу на внутрішнє становище України, точніше на зміни у внутрішньополітичному житті України, що відбулися внаслідок укладення українсько-московського договору 1654 року. Документ з двадцатьма трьома статтями він розглядає як конституційний акт і порівнює його з іншими подібними актами, передусім – Великою хартією вольностей 1215 року (Magna Charta Libertatum). На думку M. Драгоманова, українсько-московський договір 1654 року мав для України таке саме значення, як Велика хартія вольностей для Великої Британії. Для нього договір 1654 року – це перший крок до лібералізації соціально-економічних та політичних відносин в українському суспільстві.