Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 35

Інший приклад демонструє нам праця В. Б. Антоновича «Коротка історія козаччини». Ця видатна людина більш була знана як археограф і археолог (його не без підстав вважають одним із засновників української археології). Як історик він виглядав скромніше за своїх сучасників (скажімо, за П. Куліша), в основному писав статті. «Коротка історія козаччини» – один із небагатьох його творів, що має узагальнюючий характер. До питання українських визвольних змагань він ставиться нейтрально. Ні виразного пафосу, ні максималістичних моральних оцінок, як подекуди це трапляється в П. Куліша чи М. Костомарова. Він навіть не дає чіткої оцінки українсько-московському зближенню. Для В. Антоновича українські визвольні змагання середини XVII століття – це передусім стихійний масовий виступ, із яким його провідники не могли дати собі раду: «Хто стоїть на чолі повстання, мусить знати всю суму бажань свого народу. Докоряти Хмельницькому за незнання цього не можна: він підніс прапор народного повстання того нещасного часу, коли народ мав змогу скинути із себе пута, але не знав, що робити далі».

Володимир Антонович фактично навіть не припускає існування української зовнішньої політики. На тлі потужного внутрішнього руху події зовнішньополітичні сприймаються ним як щось другорядне, мало важливе. Усі зовнішньополітичні дії Б. Хмельницького (як військові, так і дипломатичні) зображено як низку авантюр, більшою чи меншою мірою вдалих, у тому числі й українсько-московське зближення. Ця авантюра, на його думку, не була вдалою. «Переяславська умова була зроблена на швидку руку, – твердить він. – 3 боку Богдана Хмельницького і козаків справу проведено досить недбало і нерозумно і дуже обмислено з боку московського уряду, котрий був добре практикований у дипломатичних зношеннях, у яких основою було «канцелярське крючкотворство», недоговорювання, загальні вирази, які можна було розуміти і так і сяк».