Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 38

У цілому можна сказати, що українсько-російське зближення 50-х pp. XVII століття поступово починає переростати ідеологічні рамки розгляду, у яких вони перебували мало не до кінця XIX століття. В останній чверті XIX століття розпочинається досить ґрунтовна наукова критика попередніх уявлень про договір 1654 року і взагалі про українсько-російські взаємини у XVII столітті. Історична наука в Російській імперії кінця XIX століття стала набагато менш ідеологізованою, ніж була до того. Це є характерним як для української, так і для російської історичної думки тих часів. До речі, саме тоді в російській історіографії посилюється інтерес до українсько-російських взаємин у 50-х pp. XVII століття. Причиною цьому є посилення впливу на неї інших наук, особливо правознавства.

Розвиток правознавства має особливе значення в актуалізації теми українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття.

В 70–80 pp. XIX століття в Російській імперії створюються праці (здебільшого університетські курси) з історії Російської держави і права, і в них розглядаються українсько-російські відносини XVII–XVIII століть, і договір 1654 року, його правознавчий аналіз.

До кінця XIX століття було знайдено й опубліковано всі документи, що стосуються українсько-російських відносин, якими дослідники користуються і нині.

Слід зазначити, що юридичною стороною українсько-російських стосунків середини XVII століття першими почали займатися російські правознавці, але, так чи інакше, майже ніхто з російських учених не досліджував української історії інакше, як «общерусской». Хіба що Г. Карпов, учень Сергія Соловйова, більше відомий нам як археограф, який чимало праць присвятив історії України середини XVII століття, і з-поміж них – твір «Переговоры о соединении Малороссии с Великороссией». Проте й він, незважаючи на глибоке знання джерел, у своєму описі подій українсько-російського зближення не виходить за межі офіційної російської ідеології.

Історико-ідеологічна схема російської державності, створена М. Карамзіним і розвинута його послідовниками, до кінця століття стала вже традиційною як для російської, так і для української історіографії. Опоненти цієї схеми, і українські, і російські, вже встигли призвичаїтися до неї і навіть узгодити свої ідеологічні розробки з державною ідеологією.

Відносний спокій на теренах ідеологічних баталій, а також певна лібералізація внутрішньополітичного життя Російської імперії дали змогу науково підійти як до історії України, так і до історії Росії, хоч це, звісно, не означало, що ідеологічні бар'єри були повністю усунуті.

Змінився в імперії і погляд на українсько-російське зближення 50-х років XVII століття. Так, Володимир Ключевський в «Кратком курсе русской истории» показав своє досить скептичне ставлення до нього: як бажання Росії «приєднати» до себе Україну, так і бажання України (а також особисто Богдана Хмельницького) «приєднатися». На думку В. Ключевського, у Москві не знали, що відповісти на пропозиції української сторони. Адже підданого (у разі приєднання чи возз'єднання) потрібно буде захищати, тоді як союзника можна будь-коли покинути. Тому Росія обмежилася закулісною підтримкою України. Українсько-російське зближення, коли воно вже сталося, не дало Росії нічого позитивного, а лиш втягло її у довготривалий конфлікт з Польщею: «…малоросійське питання, так криво поставлене обома сторонами, утруднило й зіпсувало зовнішню політику Москви на кілька десятиліть, втягнуло її в безкінечні малоросійські чвари, розпорошило її сили в боротьбі з Польщею, змусило її відмовитися від Литви й Білорусії з Вільно й Подолією і ледь тільки дало можливість утримати Лівобережну Україну з Київом на другому боці Дніпра». Сам же Богдан Хмельницький хотів бути «князем Чигиринським» під протекцією Москви. За розгляду тогочасних російсько-українських стосунків із цієї точки зору можна досить впевнено сказати, що вони будуть або дуже швидко розірвані, або ж Україна стане зрештою повністю інкорпорованою до складу Російської держави. Але при цьому слід зазначити, що В. Ключевський, досить різко критикуючи й докорінно переглядаючи деякі епізоди російської історії, загалом дотримувався Карамзін ської схеми історичного розвитку Росії і М. Карамзіна як історика оцінював позитивно.