Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 33

Виходячи із творів П. Куліша та М. Костомарова, можна зробити висновок, що Україна в часи визвольних змагань середини – кінця XVII століття взагалі не мала своєї зовнішньої політики, а її провідники лише прилаштовувалися до зовнішньополітичного курсу якогось зі своїх сусідів. Таким чином, українсько-російський договір 1654 року і взагалі українсько-російське зближення сприймається лише як чергова авантюра Богдана Хмельницького. Якщо за відправну точку взяти такий погляд на українсько-російські відносини у 50-х роках XVII століття, то на перший план виходить сам факт контакту, тобто договору (взагалі дипломатичних зносин). Обставини, розклад сил на міжнародній арені, передумови зближення (а бувають вони завжди свої для кожної зі сторін) відходять на другий план, позаяк і зміст цього зближення, і його оцінка заздалегідь визначені.

Хоча й тут є певна неоднозначність у поглядах на зближення. Обидва автори оцінюють його (возз'єднання, приєднання) позитивно. У Миколи Костомарова – це відновлення давньої слов'янської федерації, тобто Київської Русі, а також крок до створення всеслов'янської федерації, для Пантелеймона Куліша – єдино можливий порятунок від повного краху України. Вхід українських земель до Російської держави розглядається як засіб для виживання. Але обидва вони, хто прямо, хто завуальовано, висловлювали думку, що це зближення надто дорого обійшлося Україні. Тобто все ж можна говорити про те, що й П. Куліш, і М. Костомаров зробили першу спробу проаналізувати українсько-російські відносини тієї пори, щоправда надто вдаючись до критики подій і особистостей, які відігравали в них провідну роль.

Цю обставину помітили ще їх сучасники. Наприклад Михайло Драгоманов писав про неї так: «…Він оберта історію в якусь судебну палату, в котрій процеси історичні, майже цілком фатальні, розбираються по певному юридично-моральному кодексу, маючому абсолютну вагу на всі часи і народи…»

Говорячи про П. Куліша як про історика, неможливо не торкнутися питання про вплив польської історіографії на розвиток історичної думки в Україні, на представників її інтелектуальної еліти. Особливо це стосується дослідження історії українських визвольних змагань середини XVII століття.

На тому, як цей вплив позначився на українській історіографії, зокрема на формуванні проблеми українсько-московського договору, слід зупинитися докладніше.

Щоб краще зрозуміти ставлення польських дослідників до історії України, необхідно передусім звернути увагу на найактуальніші для неї події, що сталися в XVII столітті. А це – московсько-польське протистояння на початку XVII століття, початок польсько-турецьких військових конфліктів (Цецора, Хотин), початок українських визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького, московсько-польська війна 1654–1655 pp., події Першої північної війни (1655–1660) на території Польщі. Найнебезпечнішими війнами для Речі Посполитої були визвольні змагання та Перша північна війна, бо обидві вони могли завершитися її загибеллю. До них і була прикута основна увага як сучасників подій, так і інших дослідників.