Читать «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори» онлайн - страница 21

Про ревнивицю

[R 453]

Так мене ти стережи, Косконіє, щоб ані надто    Вільна прив'язь, ані — надто туга не була: Вільною буде — втечу, а надто тугу — обірву я,    Милою будь — ні того, ані того не зроблю.

Петроній

«Вдень — я очима тебе…»

[R 702]

Вдень — я очима тебе, вночі — душею шукаю,    Поки незрушно моє втомлене тіло лежить. От і приснилось: ми разом були, але сон — то омана.    Ти от насправді прийди — і подолаєш ману.

Про сни

[R 651]

Сни, що нам душу вночі перелітними тінями бавлять,    Не від святинь напливають на нас, не боги їх зсилають — Кожен собі їх снує. Бо коли розпростерте на ложі    Тіло спочин пригнітив, тоді бавиться дух невагомий: Що впродовж дня було — діє вночі. Хто звик воювати,    Приступом брати міста, піддавати їх люті вогненній — Зброя, сум’яття рядів, полеглі вожді йому сняться    І бойовища — поля, не водою, а кров’ю залиті. А правникові — справи його, і закони, і форум; ^[10]   Бачить він суд уві сні, тремтливого люду облогу. Гроші ховає скупар, відкопує золота горщик.    Гонить ловець гончаків по ярах. Купець-моредлавець То випірнає з води, то разом з уламками тоне.    Пише повія коханцю листа; перелюбниця — дар шле. Навіть гончак біжить уві сні — переслідує зайця.    Протягом ночі все те, що кому наболіло, — триває.

«Снігом, а він аж іскривсь…»

[R 706]

Снігом, а він аж іскривсь, поцілила Юлія в мене.    Думав я: сніг — не вогонь, а таки був він вогнем! Що холодніше за сніг? Та палив, однак, мої груди    Пущений саме у ціль, Юліє, з рук твоїх сніг. Де ж од любовних пасток ховатися нам, якщо навіть    В заціпенілій воді — й там причаївся вогонь? Юліє, ти лиш одна можеш збити той пал, та не снігом.    Навіть не льодом, але — рівним же палом грудей.

Про мурашку

[R 104]

З борозен, праці биків, вимітає посіви мурашка,    Смугла дрібненька юрба повнить комори ущерть. Скільки тих зерен (сама як зерно!) завзята мурашка    Щоби голодній не буть, тягне на зиму собі! Міг ти б назвати її прислугою чорного Орка,    Бо ж до вподоби йому барви мурашки й діла: Як Просерпіну Плутон на своєму повозі викрав,    Так і Цереру той дріб тягне у нори земні.