Читать «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори» онлайн - страница 20

[До Корсики]

[R 236]

I

Корсико, де в давнину поселенець осів із Фокеї,    Корсико, ймення твоє, батьківське, Кірнос було, Корсико, ширша од Ільви ти, од Сардінії — вужча,    Корсико, риби хіба — вдосталь у ріках твоїх. Корсико, ти — один жах, щойно літо тут зажахтіє,    Щойно у небі твоїм дикий ощириться Пес. Ласку вигнанцям яви, адже вони — то померлі;    Хай тут легкою земля буде й для праху живих.

II

Корсика, оком окинь, — обривисті скелі довкола,    Скелі — й пустеля одна; глянути — жахно стає. Ні тут плодів восени, ні тобі колоска тут уліті,    Ні з сивим інеєм тут — щедрих Паллади дарів. Жодним пагінцем не забринить весна дощедайна,    Ні стебелинки на цій, богом забутій, землі. Хліба, ковточка води, вогню для померлих немає.    Тут — лиш вигнанець, а з ним — тільки вигнання його.

До найкращого приятеля

[R 405]

Кріспе, моя ти снаго, мій спокою після утоми!    Кріспе, й у давні часи форум вітав би тебе, Кріспе, ти силу являв — хіба в чиїйсь обороні,    Вихопив з бурі й мене: руку подав рятівну. Почесть єдина мені і захист мій ти єдиний,    Нині — й прихист моїй, враженій горем, душі. Вірність — солодка твоя, м'яка — найсуворіша мужність,    Медом Кекропа твої скроплені, Кріспе, уста. Ти — найвища хвала для батька-мовця, для діда, ^[10]   Хто ж на вигнанні, тому — як же потрібний ти! Я — на прадавній землі, де скелі — наче сторожа.    Думка ж моя — при тобі: меж не накреслено їй.

Про смерть Катона

[R 398]

Вдаривши раз, Катон не зумів себе доконати:    Рану нанісши таку, мабуть, ослабла рука. Пальцями вглиб сягнув, щоб дух великого мужа    Вільно міг вийти з грудей, — ширшу дорогу проклав. Доля відстрочку дала, щоб ми зрозуміли, наскільки    Дужча Катона рука, аніж залізо саме.

Про дзвін у вухах

[R 452]

Що ж ти цілісіньку ніч, гомінке, видзвонюєш, вухо?    Чи ж у ту пору глуху хтось пам’ятав би мене? «Хто б то, дивуєшся, був? Цілу ніч дзвенить, не вгаває    Вухо — це ж Делія щось, Делія шепче тобі». Справді, це Делія мову веде! Легеньке дихáння    Прихисту в мене шука — так солоденько бринить. Так ото тишу нічну, її глибінь потаємну,    Делія любить не раз поколихнути слівцем. Так-от, узявши в обійми, бува, — круг шиї руками — ^[10]   Шепче до вуха слова — щоб од душі й до душі. Я упізнав: це ж Делії голос навідавсь до мене,    Це ж її мова дзвінка в вусі моєму дзвенить. Не замовкайте, молю, бриніть мені солодко, вуха!    Мовив — і, як на біду, тут же замовкнули ви.